Розділ 7. Роздуми судмедексперта з нотками хтивості.

Другий поверх закладу був відрізаний від світу — мовчазний, як після удару грому. Навіть дерев’яні стіни, просочені часом і гріхом, ніби завмерли у німому здивуванні. Здавалося, що саме повітря тут стало густішим — важким, в'язким, майже живим. Воно тиснуло на груди, повільно стискало горло, змушуючи дихати обережно, уривчасто. Цей тягучий морок не мав нічого спільного з тією хтивою гарячкою, що клекотіла поверхом нижче. Тут не було ані пестощів, ані шепотів, лише відлуння смерті, що, здавалося, ще не встигло остаточно вийти з кімнати.
Мікаель Маркінас стояв там, трохи схилившись над тілом, — не як судмедексперт, а радше як давній знайомий, що прийшов востаннє попрощатись. Його рухи були обережні, відточені, вивірені до міліметра. Права рука в рукавичці плавно опустила край простирадла, яким він закрив обличчя чоловіка, — не для протоколу, а з глибоко вкоріненої поваги до мертвих, що стала частиною його професії.
У його погляді не було страху — лише зосередженість. Смерть для нього давно перестала бути чимось дивовижним чи лячним. Але щоразу, нахиляючись до бездиханного тіла, він внутрішньо віддавав данину — інакше не міг. Людське тіло заслуговувало на пошану навіть у смерті. Особливо — в смерті несподіваній, абсурдній, загадковій.
Він розстібнув шкіряну сумку, дістав невеличку флакон-пляшечку зі спиртовим розчином, обережно налив трохи на руки, розтираючи повільно, методично. Запах етанолу — чистий, різкий — на мить витіснив усе інше. Він зняв рукавички, склав їх акуратно і сховав назад.
Ще раз ковзнув поглядом по кімнаті. Ніякої пляшки. Ніякого келиха. Але сліди у блювотинні були очевидні. Колір — темно-бордовий, не кров, радше щось винне. Консистенція — густа, неприродно важка. Мікаель не сумнівався: отрута. Наперстянка. Всі ознаки збігалися — почервоніння обличчя, в’язкість крові, судоми, швидка зупинка серця. Але щоб бути певним, йому треба було більше. Кров. Ідеально — ще й залишки випитого.
Він взяв ампулу зі спеціального відділення сумки, відкрутив кришку, і, вправно працюючи стерильним наконечником, набрав ще раз невелику кількість крові. Потім — другий зразок, з тканини з плямою блювотиння. Усе було зроблено мовчки. Лише скрип підлоги і легке клацання інструментів порушували цю застиглу мить.
Він знову поглянув на тіло. Мовчазна присутність смерті знову охопила кімнату, але цього разу — спокійніше, буденніше. Наче її, цю смерть, вже прийняли всі — і меблі, і стіни, і навіть пилюка на підвіконні.
Мікаель підійшов до дверей. Вийшов. Замкнув за собою.
Він неквапно рушив по сходах, несучи із собою запах смерті, спирту і чітко сформульовану гіпотезу — наперстянка. Але без пляшки — це лиш припущення.
На першому поверсі йому назустріч вдарили сміх, запах вина, тіл, тютюну. Але йшов він мовчки, вперто, ніби розсікаючи інший вимір.
Підійшов до бармена:
— Даніелю, виклич, будь ласка, жандармів. І якнайшвидше.
Хол зустрів його як інший світ — теплий, задушливий, густо насичений ароматами вина, тютюну, ванілі й шкіри. Тут не було смерті. Тут все ще панувало життя — гіперболізоване, трішки хиже, трохи втомлене, але шалено живе.
Мікаель повільно пройшов крізь напівтемряву, мовби ковзаючи тінню. Гострі, яскраві вогні ламп і свічок створювали перетікання світла по глянцевих скатертинах, по шкірі, по бокалах. Здавалося, ніби тут і справді нічого не сталося. Як і належало у цьому домі — розпуста мусила бути безперервною.
Він опустився у м’яке крісло біля великого вікна, трохи збоку від головної зали, де звучав сміх і приглушені удари келихів. На секунду заплющив очі. Зняв окуляри, обережно протер скельця хустинкою. Дихнув — у груди увійшов тягучий, пряний запах тютюну з нотами кориці й сандалу. Але ніщо не змогло перебити в пам’яті смак смерті, що досі стояв за його плечем, як прохолодна тінь.
Наперстянка.
Так, усе зводилося до неї. Листя наперстянки містить дигітоксин — сильну серцеву отруту. Симптоми були надто характерні: брадикардія, блювота, зупинка серця — і це при тому, що мертве тіло не виявило жодних ознак тривалої хвороби. Погляд був застиглий, зіниці розширені, а колір блювотиння вказував на можливу домішку вина. Ймовірно — підмішано у келих. Саме тому його і не було в кімнаті.
У нього вже були зразки: кров, блювота, мікроволокна з сорочки. З цим він зможе провести аналіз у лабораторії. Але пляшка... Пляшка була ключем. Без неї — це лише припущення. А Мікаель Маркінас не дозволяв собі працювати з припущеннями.
Він повільно вдихнув ще раз. Думки точилися неквапом, як завжди, мовби під метроном.
І саме в цю мить — між розрахунками дозування і пам’яттю про холодну шкіру жертви — перед ним з’явилася вона.
Стефанія рухалася, як ті, хто ніколи не питає дозволу. Її тіло виблискувало під світлом канделябрів, мов шовк — але то був не одяг, а вона сама: молочно-бліда, з теплою рожевістю у найправильніших місцях. Її плечі були голі, окреслені м’якими вигинами, немов вирізані з найкращого мармуру. Ключиці — дві тонкі лінії, по яких, здавалося, можна було вивчати музичні ноти. Верх її сукні ледве стримував тремтливу повноту грудей — ті піднімались і опускались у ритмі повільного дихання, спокушаючи кожним рухом.
Але справжнім захопленням були її волосся та очі. Світле, пухнасте волосся утворювало живу корону з безлічі кучерів — не акуратних локонів, а природної, зухвалої гриви, що спадала на плечі, торкалась шиї, іноді грайливо лоскотала її губи. Сіро-блакитні очі — великі, з вологим блиском — наче захоплювали у пастку кожного, хто наважувався зустрітися з ними поглядом. У них була і наївність, і досвід, і небезпека.
Вона сіла навпроти Мікаеля, трохи підібгавши ногу, так що край її шовкової сукні піднявся на кілька сантиметрів вище, ніж слід було б. Її усмішка була грайлива, але не примітивна — це була усмішка досвідченої жінки, яка знала: її головна зброя — саме вона сама.
— Вечір добрий, докторе, — почувся голос із нотками диму й вина.
Він нарешті підвів очі. Стефанія. Світловолоса куртизанка, чиє ім’я цього вечора звучало надто часто, хоч йому про це поки не було відомо. Вона присіла навпроти, нахилившись уперед, так, щоб його погляд випадково зісковзнув униз, у западину її вирізу.
— Як вам весна в Парижі? — спитала, грайливо прикусуючи губу. — Цього року вона наче надто тепла. Повітря напоєне квітами. І ще чимось… небезпечнішим.
— Можливо, — сухо відповів Мікаель.
— Ви — з тих, хто цікавиться політикою, мсьє? Я от слухала вчора одного клієнта — казав, що республіка все тріщить. То справа Дрейфуса, то буржуа правлять балом… А простим людям — хіба ось це й залишається, — вона розвела руками, вказавши на вино, музику й тіло.
— Не думаю, що мої переконання мають значення, — він підняв погляд, і цього разу подивився їй просто в очі. Стефанія усміхнулася.
Її пальці ковзнули по стегну, поправили поділ сукні, відкривши ще більше шовковистої шкіри. 
— То ви, значить, лікар? Чи, може, алхімік? — її голос був плинним, м’яким, як вино у високому келиху.
Він не відповів одразу. Тільки зняв окуляри, обережно витер скельця й зосереджено подивився крізь зал — не на неї, а крізь неї.
— Хімік. І трохи патологоанатом, а взагалі, то лікар..., — нарешті озвався він.
— Лікар... Лікувати нині треба суспільство... Світ міняється, — повела вона розмову далі. — Імперія впала. Тепер усі — республіканці. Всі — рівні. Але не всі — вільні, правда ж? Ви читаєте газети? Що Ви все-таки про це думаєте?
— Думаю, що світ розкладається повільно. Як тіло після смерті, — відповів Мікаель спокійно, знову вдягаючи окуляри.
Її усмішка на мить здригнулася. 
— І все ж, докторе, у вас... дуже втомлений погляд, — прошепотіла вона. — Вам не завадив би відпочинок. Тепло. Компанія.
Ледь помітний, але напрочуд граційний рух плечима, і шовкова тканина сукні повільно, з манірною гідністю зісковзнула з лівого боку. Перед його очима відкрилася повна, ідеально окреслена округлість плеча, де тонкою лінією, наче музичною нотою, виступала ключиця. А потім, з майже непристойною відвертістю, з-під корсета вирвалися на волю її груди — високі, пружні, молочно-бліді, з рожевими сосками, що ледь помітно набрякли від холоду чи збудження. Вони були неймовірно виразні, і їхня поява була навмисною провокацією, розрахованою на його єдиний погляд. Цей образ був майстерно вибудуваний, щоб лише він міг його оцінити, і лише він — якби дозволив собі.
Мікаель лише тихо зітхнув, цей звук був ледь чутним, майже байдужим. Він підніс окуляри до обличчя, їхні лінзи, немов прозора броня, відгородили його від цієї очевидної спокуси. Його погляд пройшов крізь неї, ніби Стефанія була просто ефірною плямою в цій кімнаті, а не жінкою з тілом, що так зухвало оголилося. Голос його був сухий, металевий, позбавлений будь-яких емоцій, які б могли видати хоч найменший інтерес:
— При всій повазі, мадам, але я тут не для цього.
Її усмішка не зникла, але в ній з'явилася тріщина, немов крихітна павутинка на ідеальному склі. У сіро-блакитних очах, які ще мить тому так майстерно манили, спалахнув несподіваний вогонь — суміш подиву, роздратування і нової, гострої цікавості. Вона повільно натягнула сукню назад на плече, приховуючи витончений вигин та спокусливу повноту.
Проте замість того, щоб відступити, як зробила б більшість жінок, Стефанія повільно підвелася. Її рухи були плавними, граційними, як у хижої кішки, що готується до стрибка. Вона не відвела погляду, її очі були прикуті до його обличчя, шукаючи хоч найменшу ознаку збентеження. Зробивши крок, вона м'яко, але рішуче опустилася на його коліна, зовсім близько, так, що Мікаель відчув тепло її тіла і пряний аромат її парфумів, змішаний із запахом її шкіри. Шовк її сукні прошелестів по його брюках.
Не даючи йому шансу відреагувати, її витончені пальці ковзнули вниз, обхопили його зап'ясток і поклали його долоню на своє тепле, майже гаряче стегно. Шкіра Стефанії була гарячою, гладкою, немов полірований мармур, і під тонкою тканиною відчувалася пружна м'якість м'язів. Її погляд був прямим, зухвалим, майже викличним.
Саме в цей момент, ніби з нізвідки, ззаду наблизилася тінь. Легкий дотик, і холодні, але сильні руки Андреаса-Леона обережно лягли на мініатюрні оголені плечі Стефанії. Його пальці повільно, майже гіпнотично ковзнули вниз, уздовж ключиць, опускаючись все нижче, під ліф її сукні, поки пучки пальців не торкнулися її сосків крізь тонку тканину сукні, викликаючи ледь помітне тремтіння її грудей. Голос Андреаса-Леона прозвучав м'яко, але з виразною іронією, що різала тишу:
— Люба моя, з ним навіть тобі не під силу впоратися. Він іншої породи. Але не сумуй. Для тебе завжди знайдеться місце в моїх розбещених думках.