Розділ 6. В борделі пахло збудженням і смертю...

В борделі пахло збудженням. У буквальному сенсі — повітря було насичене парфумами, тілесним теплом і потом, змочене густими ароматами мейдири, ванілі, розпареної шкіри та шампанського, що випаровувалося з бокалів, недопитих наспіх.
З-за напівпрозорих фіранок у вестибюлі долинав млосний жіночий сміх, глухе, задоволене бурмотіння чоловіків, хриплувате від вина й щойно вивільненої похоті. Куртизанки, наче метелики у шовкових коконах, кружляли між відвідувачами, то сівши на коліна, то легкою долонею торкнувшись шиї, то зникнувши за оксамитовими портьєрами, які ковтали їх, мов темні вуста.
У цій задушливій, ледь не трансцендентній каруселі плоті панувала ретельно зрежисована свобода: м'яке світло ліхтарів пестило напівоголені плечі, босі ступні шурхотіли по килимах, перса коливалися під тонким шифоном, ніби запрошення вгрузнути зубами просто там, де зупинився погляд.
Саме в цю пульсуючу оргіастичну симфонію вплівся стукіт — сухий, тричі повторений, геть не схожий на делікатне поплескування або нетерпляче гупання клієнтів. Стук медичний, чіткий, мов удар серця в момент зупинки.
Валлері вмить підвела голову, ніби почула голос судді. Вмить вона рушила до дверей, ковзаючи поміж тілами, не торкаючись їх, але вловлюючи тепло кожного плеча, кожної руки, кожного напруженого стегна.
На порозі стояв Мікаель Маркінас.
Темне пальто облягало його високу фігуру, немов кістяк гідності, не даючи тілу схибити ані на міліметр. Підкладка виглядала глибоко-графітовою в теплому світлі коридору, в руці він тримав шкіряну сумку — акуратно зістарену, мов оброблений препарат. Міцні ручки, затерті краї, металеві застібки, що виблискували чистотою — цей предмет, очевидно, належав не просто медику, а судовому аналітику, якого звали в критичні моменти. Сумка зберігала в собі мініатюрні скляні ампули, ватяні пробірки, леза для первинного розтину, шприци з товстим циліндром, порошки і зразки реактивів, які можна змішати просто на місці — якщо руки впевнені, а думки чіткі.
Мікаель зробив крок усередину.
Його погляд ковзнув по сцені, що розгорталася в холі: на підвіконні влаштувалася брюнетка в нічній сорочці без нижньої білизни, її груди випиналися крізь тонку тканину, одна нога звисала з підвіконня, друга — лежала на грудях чоловіка, який стояв на колінах, цілував її пальці й щось бубонів, заливаючись потом. Десь праворуч дві пари вже зникали в глиб коридору, жінка сміялася, закидаючи голову, її розплетене волосся стікало по голій спині, як шовк.
І все ж, Мікаель ішов упевнено, ніби цей дім був музеєм анатомії.
Його очі не блукали, він не дивився — він аналізував. І жодна оголена шия чи виставлений на показ сосок не міг зрушити ту холодну рішучість, що повільно здіймалася від його черевиків до погляду.
Валлері пішла поруч, її поділ чорної сукні ковзав по підлозі.
Лише з близької відстані можна було вловити тремтіння її щелепи. Страх? Ні. Злість. Роздратування. Втома. Всі три почуття сплелися у вузол, який вона не могла дозволити собі розв'язати — не зараз.
— Прошу, Маркінасе, — прошепотіла вона. Голос був низький, надтріснутий, але неймовірно жіночний.
І вони рушили вгору — повз шепіт, музику, пахощі і стогони. Сходами, покритими килимовою доріжкою з візерунком, що колись здавався італійським, а нині — радше кров'янистим.
Вони піднімались мовчки. І коли їхні кроки стихли за поворотом, Валлері вперше глибоко вдихнула — майже ковтаючи повітря.
"Сьома" кімната чекала.
Коли Валлері Леоне провела Мікаеля до підніжжя сходів, знизу ще лунали звуки збудження — сміх, чийсь хрипкий стогін, ритмічне похитування дивану, дзвін келихів, плескіт шампанського, що зривався зі скляного горлечка і стікав по пальцях у пристрасть. Повітря внизу було густе, насичене важким запахом парфумів, тіла, вина й того особливого поту, що народжується не від праці, а від плотського зусилля.
Та щойно вони ступили на другий поверх, вакханалія відсіклася, наче завісою. Тиша тут панувала напружена, струшена лише далеким шепотом кроків по килиму. Немов дім мав два серця — одне в крові та бажанні, друге в холоді смерті. Мікаель відчув це ще до того, як підійшов до дверей сьомої кімнати.
Андреас спокійно стояв біля порогу. Їхні погляди зустрілись — темні, зосереджені.
Рукостискання їхнє було коротке, міцне, і Паскаль, не ставлячи запитань, відступив назад.
— Я дякую за виклик, — коротко промовив Маркінас.
— Тіло досі не чіпали, — відповів Паскаль, — Ключ у мене. Що характерно, нікого не впускав.
Він витягнув з кишені масивний латунний ключ, вставив у замкову шпарину, провернув з глухим клацанням. Двері прочинились, і в кімнату одразу ж прослизнув запах смерті.
— Буду вдячний, якщо мене не турбуватимуть, — тихо сказав Мікаель, не обертаючись.
— Авжеж. — І він залишив його самого.
Коли двері замкнулися за спиною, Мікаель втягнув повітря. Тут не було вітру, не було руху. Штори щільно затягнуті, світло штучне — з настінного газового світильника, що кидало мертвотно-жовті відблиски на покривало.
Тіло лежало на животі, обличчя ж застигло в беззвучному здивуванні. Очі — без фокусу, вологі, скляні. Губи напіврозтулені, за ними темніла щось густе — залишки блювотиння, що підсохли на підборідді, грудях, та на підлозі.
Маркінас скинув капелюха, зняв рукавички, одягнені для вулиці, і розкрив свою шкіряну сумку. В її нутрощах усе було впорядковано: щипці, скляні ампули, голки, вата, флакони, тонка металева шпилька, що слугувала пробником. Він узяв нові рукавички, що були призначені саме для роботи, натягнув їх з легким лясканням — руки його були сухі, впевнені, як у музиканта перед першим акордом.
Спершу — огляд рота. Він обережно розтулює щелепу дерев’яним шпателем, заглядає під язик. Ніяких виразок, ніякого дивного нальоту, запаху часнику чи металу. Це не миш'як. Принаймні, не схоже на його характерну симптоматику. Хоча, варто б перевірити більш детально.
Мікаель нахилився ще ближче, вдивляючись у темне, майже чорне блювотиння, яке не було зовсім кров’ю. У ньому вирізнялися домішки бордового кольору — нестабільна комбінація, що нагадувала йому про алкоголь, про вино, про його пекельну здатність навмисно заглушати розум, перш ніж отрута завершить свою справу.
— Тьмяно. Надто тьмяно, — тихо пробурмотів він, міркуючи, як часто такі сліди є сигналом швидкої смерті, коли ще хвилин десять тому не було нічого аномального.
Мікаель відразу ж взяв шприц із сумки, нахилився до тіла, і, не вагаючись, провів хірургічний рух — робив примітивний забір крові з плеча. Кров була надмірно густа і важка, зразу ж надаючи хімічну картину того, що він вже передчував. Так, однозначно, кров ішла туго, як мед, ледь не застигла — темно-вишнева, майже чорна. Він наповнив ампулу, закупорив її пробкою, позначив і відклав у футляр. Це стане матеріалом для аналізу — але навіть зараз, за кольором, він здогадувався.
Наперстянка?
Це — головне припущення. Такий колір крові. Схожа клініка: блювота, короткий період дезорієнтації, і швидкий параліч серця. Наперстянка могла бути в рідкому вигляді. У настоянці. Наприклад, якщо хтось додав її у вино...
Мікаель насупився. Думки рухались швидко.
Він знову кинув погляд на тіло. Шкіра на руках — мармурова, але злегка волога. На скронях ледь помітні сліди поту. Пульсу, звісно, нема.
Але арсен теж не можна виключити. Арсеніт...
Він пригадав, як виглядає клініка отруєння білим арсеном: інтенсивне блювання, біль, кров з рота, виразки. Але тут не було крові. Ні печіння губ, ні характерного запаху. Жодного металевого присмаку в повітрі, який залишає арсен. Навіть слина у роті загиблого — чиста.
Ні. Не арсен. Занадто чисто. Занадто акуратно. Це щось більш витончене. Щось, що не залишає грубих слідів.
Маркінас зробив кілька заміток у своєму блокноті, короткими лаконічними рядками:
Темна блювота.
Гіперв’язка венозна кров.
Відсутність ерозій у ротовій порожнині.
Смерть — раптова.
Ймовірно: дигіталіс.
Потім він підвівся, обвів ще раз поглядом кімнату. На столику не було жодної пляшки, жодного келиха. Все, що могло пояснити появу отрути — зникло. І це вже було підозрілим.
Маркінас зняв рукавички, обережно вивернув їх, поклав у шкіряну сумку. Тіло більше не могло йому нічого сказати — але винуватець смерті вже починав проявляти обриси.
— Це було підмішано в алкоголь. Я певен, — прошепотів він сам до себе...
Поки він здійснював свої маніпуляції, думки прокидалися йому в голові, схоже, у спільному ритмі роботи рук. Мікаель аналізував і одночасно ставив нові запитання, на які тільки доведеться знайти відповіді.
Коридор змертвів, мов заморожене повітря між ударами серця.