Розділ 5. Cherchez la femme…

Обличчя Аґати було мертвотно бліде. Вона лежала нерухомо на червоних, мов свіжа кров, простирадлах, а її густе чорне волосся розсипалося довкола, як глибока ніч, обрамляючи обличчя, що, здавалося, не мало в собі більше життя, ніж сама тиша.
Вона лежала безтямно, притиснувши тонкі пальці до грудей, немов хотіла затримати щось, що виривалося зсередини. Бордово-фіалкова сукня злегка сповзла з плеча, оголивши тендітну ключицю.
Паскаль стояв біля ліжка, схрестивши руки на грудях, занурений у мовчазні роздуми. Його загострене обличчя видавалося зосередженим і навіть суворим, хоча в очах тліло щось більше — щось, що межувало з роздратуванням, занепокоєнням і ледве вловимим жалем.
Він повторював про себе ті слова, якими дівчина встигла поділитися, перш ніж знепритомніти:
«Тіло. В сьомій кімнаті тіло. Цей джентльмен лежить на підлозі і не дихає».
Це не вибило його з рівноваги — Паскаль був не з тих, кого можна злякати чи застати зненацька. Але новина змусила його відкинути всі інші плани на цю ніч. А вони, треба визнати, були вельми приємними.
Його тіло ще пам'ятало спалах бажання, що розгорівся кількома хвилинами раніше, але розум уже давно відкинув будь-які хтиві думки. Ці слова були не просто дивними — вони були закликом до дії. Його дії.
— Андреасе. Ти мене чуєш? Гукаю-гукаю... Андреасе, на Бога...! — голос Валлері, як завжди, сильний і владний, лунав майже з відчаєм.
— Я чую, серденько. Чую. Не галасуй, — відповів Паскаль спокійно, не повертаючи голови.
Валлері, в чорній сукні, з волоссям, хвилину тому підібраним у строгий вузол, стояла посеред кімнати, нервово стискаючи атласну хустинку в пальцях.
— Я й не думаю галасувати, але ж і залишити це без уваги не можу!
— Валлері, люба моя. Я і не кажу, що це варто залишити без уваги. Але, погодься. Чим менше вух про це почують, тим ліпше буде для всіх. А особливо — для неї, — він кивнув у бік непритомної жінки.
Очі Валлері звузилися.
— А вона ж тут яким боком?
— Як гадаєш, моя хтива лисичко, хто першою опиниться серед підозрюваних?..
Його голос був спокійним, але в ньому відчувалася сталь. Валлері стисла губи. Паскаль говорив переконливо, і в ній, хоч вона й не надто полюбляла це відчуття, зароджувалася згода з кожним його словом.
— Як гадаєш, моя хтива лисичко, хто першою опиниться серед підозрюваних? Ясна річ, та, хто помітила тіло. Хоч це і не очевидно, але часто вбивці першими заявляють про тіло, щоби відвести від себе підозри. До цього методу різного штибу злочинці вдавалися так часто, що він уже став першою зачіпкою для жандармерії. Тож... Чи справді ти хочеш, щоб жандарми увірвалися прямо зараз до твого закладу, перевернули тут усе догори дригом, довели твоїх дівчат до сказу своїми грубими методами допиту... І ще не ясно, в якому стані буде після цих допитів Аґата... Бідна жінка... Уявляю, що було в її душі, коли вона побачила...
— Зажди..
— Тіло.
— Так, Андреасе. Тіло. Пам'ятаєш, як вона сказала?
— "Тіло. В "сьомій" кімнаті тіло. Цей джентльмен лежить на підлозі і не дихає". Так, я чітко пам'ятаю.
— То чого ж ти тут стоїш? Чому не йдеш до нього?
— Бо спершу я хочу запитати в неї про все, що вона побачила. Небіжчик нікуди від нас вже не втече, хоч би й хотів. Така вже їхня природа. А от якщо пройде занадто багато часу, то наш єдиний свідок просто суто випадково забуде якусь, нехай і незначну, але все-таки деталь. Як я і казав про небіжчика, так і кажу про вибрики людської пам'яті: така у них природа.
— Тож ти хочеш опитати її, як тільки вона опритомніє?
— Так, саме тому я дочекаюся, коли Жан принесе нюхальну сіль, дізнаюся всі подробиці, огляну кімнату номер сім, яку, як я помітив, ти завбачливо замкнула на шляху сюди...
— А якби хтось туди увійшов? Це було б надто необачно...
— Згоден. Тож... Де цей дурисвіт?
— Мав уже бути тут...
Саме цієї миті невпевнена рука несміливо постукала у двері.
— Мадам?
— На Бога, Жан! Негайно зайди! Чого так довго?
— Та шукав... мадам...
— Замовкни і дай сюди, — вона вирвала з його рук нюхальну сіль і стрімко підійшла до ліжка. Обличчя її залишалося незворушним, лише в кутиках губ тремтіло щось ледь помітне — страх чи злість. Вона нахилилася до Аґати й провела сіллю під її носом.
Куртизанка зойкнула і рвучко сіла, широко розплющивши очі, з очима кольору темної фіалки, наповненими панікою. Її груди стрімко здіймалися й опускалися, волосся сплуталося.
— Спокійно, моя люба, — промовила Валлері, сідаючи поруч і ніжно притискаючи її до себе. — Ти в безпеці. Ми поруч.
Аґата миттєво загорнулася руками в себе, як дитя, і почала ридати — тихо, безпорадно, тремтливо.
Паскаль зітхнув. Він бачив це раніше. Не раз. Але кожного разу це щось змінювало в ньому, неначе крихітний осколок жалю врізався десь під ребра.
Великих зусиль довелося докласти, щоб її заспокоїти, і ось нарешті Андреас-Леон Паскаль почав свій допит.
— Люба моя, сердешна моя Аґата. Скажи ж мені, що ти бачила й чула? Розкажи все?
— Месьє Паскаль. Це було жахливо...
— Нічого жахливого. Точніше… Починай не з жахливого. Де ти була і що робила, до того, як натрапила на того джентльмена?
Він сів навпроти, спокійний, мовчазний, його темні очі ловили кожен рух, кожну зморшку на обличчі дівчини.
Її розповідь була переривчаста, але щира. Паскаль не перебивав, лиш зрідка кивав або уточнював деталі.
— Я була в кімнаті під номером "шість".
— Валлері, вона ж одразу навпроти "сьомої"?
— Так. Саме так, - спокійним тоном мовила мадам.
— Добре. Люба моя, продовжуй.
— Тож... Я була в "шостій" кімнаті. З гостем. Це був наш постійний клієнт. Все було як завжди. Я грала на лютні, так як він дуже це полюбляє. Потім його вдовольнила. Коли ж все закінчилося, він покинув кімнату, а я залишилася, щоб привести себе до ладу, так як сьогодні обіцяло прийти ще декілька моїх постійних клієнтів, тож не можна було нехтувати зовнішністю. Тож, він пішов. Я приводила до ладу зачіску, макіяж, як раптом почула, як щось гупнуло...
— Перепрошую... Гупнуло?
— Так. Ніби щось впало.
— Важке?
— ... Достатньо важке, щоб бути досить-таки кремезним чоловіком...
— ...Продовжуй.
— Я вийшла з кімнати. Постукала в двері. Нічого. Я все ж увійшла, підозрюючи, що щось могло статися. Я очікувала, що то могла б бути якась прикрість. Але...
— Але прикрість набула вигляду не зовсім живого джентльмена?
— ...Я гадала, він всього лишень непритомний. Підійшла поближче, щоб привести до тями. Думала, може перебрав... Ще й біля нього була блювота, тож я була впевнена, що він захопився алкоголем...але...
— Блювота, кажеш?
— Так, месьє...Та потім виявилося, що...
— Можеш не продовжувати. Валлері, будь добра дати мені ключ від кімнати під номером сім.
— Авжеж. Ходімо. Жан, побудь з Аґатою, їй зараз не варто залишатися на самоті, - мовила Валлері, простуючи за Андреасом, який уже підходив до тієї самої кімнати.
Він відімкнув двері і поглянув на підлогу. Просто в центрі кімнати лежало тіло. То і справді був досить-таки кремезний чоловік. Він лежав на животі, в ноги були підігнуті так, ніби перед тим, як опинитися в лежачому положенні, він намагався повзти. Біля обличчя була чимала калюжа блювотиння.
— Пресвяті... — прошепотіла Валлері позаду.
— Валлері. Мені потрібно, щоб ти покинула цю кімнату. Негайно. Також… хустинку і торбинку, якщо не складно.
Вона ще кілька секунд стояла в дверях, потім кивнула й вийшла, натомість швидко принесла потрібне. Паскаль обережно почав огляд.
Нічого. Жодного ножа. Жодної зачіпки. Усе наче виставлено на показ. Аж надто акуратно. І саме це його й насторожило.
Власниця публічного дому швидко повернулася з усім необхідним.
- Дякую, Валлері. Також мені потрібно, щоб ти покинула цю кімнату. Було б добре, якби ти це зробила негайно. Але ж я мушу бути вдячний за твою хустинку і торбинку, куди я зміг би скласти речові докази, якби знайшов їх... Тож..., ти б значно полегшила мені справу, якби розповіла детально про цього джентльмена, бо я, скажу відверто, не певен, що знав його при житті...
— Сказати по правді, любий, мені він теж не дуже відомий. Заходив до нас рідко. Його звуть...звали Рене. Рене Романо.
— Італієць?
— Іспанець. Принаймні, по батькові. А по матері - француз. З Марселя, якщо не помиляюся.
— Ти помиляєшся рідко, якщо таке взагалі стається, тож, я певен, коли отримаю детальну інформацію на нього, його місцем проживання таки виявиться Марсель... Щось іще?
— Полюбляв слухати гру на фортепіано, замовляв лише білявок і русявих...
— Гарний смак, та нам це нічого не дає... В кімнаті я не бачу нічого, що б розповіло нам про останні години чи хвилини його життя... Кого він замовляв?
— Стефанія. Але вона була з іншим в цей час, тож я особисто запропонувала йому тут зачекати. Взагалі, на неї сьогодні чималий попит...
— Хто були в її списку на сьогодні? І хто перебували в сусідніх кімнатах?
— На момент коли месьє Рене завітав, з нею був месьє Себастіан. До речі, він тоді саме вів її до кімнати. Месьє Рене ще почав сперечатися і навіть пропонував гроші, аби тільки першим із нею порозважатися. Також в черзі на Стефанію були... Месьє Серхіо...
— Теж, як я розумію, іспанець?
— Ні, флорентієць... Месьє Сальвадор...
— Це часом не той професор, який любить порюмсати на грудях моєї любої Анабель?
— Він самий... І месьє Штефан...
— Грубий чистокровний француз, котрого так недолюблює Жаннет, і котрий посмів так не по-джентльменськи повести себе з Ракель...
— От всіх ти знаєш...
— Це моя робота, серденько.
— Авжеж... Тож... Що маєш на думці?
— Лисичко, тут немає жодного натяку на речові докази. Хтось занадто добре... Зажди...!
— Що?
— Нитка. Бачиш? Біла нитка на його сюртуку. Звідки вона?
Розмова повернулася до Валлері. Її обличчя напружилося. Вона зрозуміла, що ця деталь важлива.
Андреас же замислився, обережно поклавши нитку до торбинки. Очі його заграли іскорками азарту.
— Хм... Ми не використовуємо тканини білого кольору, так як вони швидко втрачають колір. Як бачиш, тут все червоне, бордо...
— Валлері, я знаю. Не перший же день тут ошиваюся... Тож, очевидно, ця нитка не звідси. І твої дівчата біле не носять. Тож... Варіанти два: її залишила убивця, або ж попередній клієнт, у чому я, якщо чесно, сумніваюся. Або ж вона з самого початку була на його одязі.
— Тож...
— Викликайте жандармів. І я був би радий, якби перед їхньою появою, сюди завітав Мікаель.
— ...Маркінас?
— Він самий.
— А він чому?
— Я розумію, що тобі недовподоби бачити тут чоловіка, котрого не цікавлять послуги цього прекрасного закладу, але судячи з блювоти, цього джентльмена отруїли. І я хочу раніше за жандармів дізнатися, чим саме.
—Ти певний?
— Щодо отрути? Цілком. Крові нема. На удушення теж не схоже. На Бога, навіть жодного синця, принаймні на видних місяцях. І слідів боротьби не бачу...
— ... Андреасе... Коли ти говорив про убивцю, то вживав жіночий рід. Чому?
— О, моя лисичка вельми уважна... Так, моя люба. Закрадається така підозра, що вбила його саме жінка.
— Звідки така думка?
— Почнімо з того, що тут все ідеально чисто. Як я казав, попрацювали на диво добре. А такою уважною до деталей буде лише жінка. Або убивця з досвідом, чого теж я не відкидаю. Ну і отрута... Досить часто, хоч і не завжди, її використовують саме жінки. Чоловіки, вже вибач, вбивають грубо. Звісно, це радше явище соціальне, але воно набуло такого поширеного характеру, що стало нормою.
— Розумію, авжеж...
— Тож... Cherchez la femme...
— Гаразд, я негайно накажу викликати Мікаеля, а потім і Жандармів... Паскалю...?
— Схоже, ти схвильована, якщо кличеш мене на прізвище...
— Так... Чому ти не опитуєш всіх названих мною джентльменів або інших дівчат?
— Не маю в тому потреби. Якщо на те пішло, то якби серед них був би вбивця, то він би влився одразу. А як йому не забракло духу, і він лишився... Я надто сильно хочу обійняти і попестити Ракель або Жаннет, щоб витрачати час на якихось чоловіків. Ну вже вибач, жінки мене приваблюють значно більше...
Двері "сьомої" кімнати зачинилися з глухим, важким звуком — майже як кришка труни. Валері, вся в чорному, ніби траурна вдова, повільно та з явним роздратуванням повернула ключ у замку. На її обличчі читалася не просто тривога — це була змішана з досвідом паніка, відшліфована роками керування закладом, у якому гріх був валютою, а таємниці — буденним товаром. Рука її тремтіла, хоч і трималася рівно, коли подала ключ юному Даніелю.
— До доктора Мікаеля, негайно. Бігом. А потім — у дільницю. Без паніки. Без зайвих слів. І жодних поглядів на дівчат. Зрозумів?
Дані кивнув, ковтнув повітря і щез у коридорі.
Андреас-Леон натомість, мовчки, з тією ж плавною елегантністю, яка супроводжувала кожен його рух, рушив до сходів. Ще мить — і він опинився на першому поверсі, де лампи із золотим світлом кидали тіні, схожі на мереживо, на стіни та обличчя присутніх. Було вже майже поночі, і заклад розквітнув у всій своїй грішній славі.
У повітрі стояв густий аромат парфумів, вина, та диму з ванільно-лавандовим відтінком — аромат, який міг би звести з розуму навіть святого. Куртизанки, наче квіти в отруйному саду, сміялися, співали, курили з витончених мундштуків, танцювали й поглядали на кожного гостя з таким апетитом, ніби він був не більше ніж вишукана страва.
Андреас же зупинився біля бару, кивнувши бармену, що вже повернувся від Аґати і  відразу наповнив йому келих червоного бордо — вина такого кольору, як троянди, принесені ним раніше, і так само нагадували кров. Він зробив ковток — важкий, терпкий, наче затягнута тиша в кімнаті з тілом. Але ось вона — різка, сліпуча зміна настрою. Жінка з золотими локонами наблизилася до нього, провівши пальцем по його плечу. Інша — в яскравій сукні, обшитій бісером — підійшла збоку, вдихаючи аромат його парфумів.
— Месьє Паскаль… А я ж таки сподівалась, що Ви сьогодні нас відвідаєте, — прошепотіла одна з них, нахилившись так, що її груди торкнулися його руки.
— Як я міг би вас образити своєю відсутністю, mesdemoiselles?
Його усмішка була ледь помітною, але й ледь прихованою. Гра почалася. Він — гість, вони — господині тіл. Але цього вечора між шкірою й гріхом повисла тінь. Бо всього кілька хвилин тому там, поверхом вище, життя щезло з чиїхось очей. Внизу ж — розкіш. П’яна, спітніла, зухвала.
Куртизанки, ніби відчуваючи, що щось не так, але не сміючи порушити ритуал, взяли його у напівколо. Кожна — витвір мистецтва: одна з очима кольору рідкого бурштину, інша — із родимкою на шиї, що виглядала з-за чималих сережок, що прикрашали її вушка. Сміх бринів, мов дзвоники на шиї кішки. Танці заграли новими барвами, музика ставала все гучнішою, ба навіть -  агресивнішою. Пальці торкалися його рук, його волосся, його грудей крізь сорочку — не як до чоловіка, а як до легенди.
Але навіть серед цього розкошування, у його очах жевріла загроза. Бо Андреас-Леон Паскаль не забував про тіло на другому поверсі.
А в цей час Валері все ще стояла в коридорі, спершись на перила, стискаючи щось у кулаці — можливо, обручку, яку давно вже не носила. Або ж хустинку... Її погляд — тверезий, сталевий. Вона не спускалася вниз. У її очах було щось більше за страх: передчуття.
Її сукня чорніла, мов провалля, у яке вона ось-ось могла впасти. Вона перевела погляд на двері сьомої кімнати, і, мов до себе, прошепотіла:
— Cherchez la femme…
Залюбки.