Розділ 4. Квітник у публічному домі

...Золота доба декадансу, де між вишуканими вітринами з парфумами і брудними закапелками Монмартру мерехтить розкішна втома цивілізації. Місто — як жінка після балу: втомлене, з розпущеним волоссям вітру, з шлейфом аромату фіалок, курильного диму і вина. На бруківці ще лунко відлунює сміх куртизанок, а над дахами вже згасає остання іскра сонця, фарбуючи небо в криваво-багряний, ніби Париж щойно випив келих сангрії й захмелів.
Місто вдягає ніч, як оксамитовий плащ. Газові ліхтарі облизують світлом старі фасади, кидають химерні тіні, що здаються живими. У провулках — шелест суконь, хруст підборів, пахощі свіжоспеченого хліба перемішані з парфумами дешевої лаванди та мускусу.
І серед усього цього — Андреас-Леон Паскаль.
Він ішов не поспішаючи, тростина відбивала ритм його думок, а довгий плащ майже не шелестів — як і личить людині, яка звикла слухати, а не говорити.
Його капелюх був злегка насунутий на чоло, і лише миготіння світла у його очах видавало внутрішню напругу.
Його шлях лежав повз кав’ярні, де молоді художники розводили руками, сперечаючись про модерн і мораль, і повз борделі, де не сперечалися, бо мораль там мала зовсім іншу ціну.
Попереду — червоні вогні публічного дому, яким володіла Валері Леоне, знана як Лисиця. Та сама Лисиця...
Її ім’я неодноразово з’являлось у досьє Паскаля, як свідка багатьох справ та жодного разу — у його голосі. Принаймні, не так, як хотілося б. Він не називав її вголос, бо це було би схоже на заклинання.
Скажи — і вона з’явиться. У червоному, з сигаретою, з голосом, що пахне коньяком і карамеллю.
Скажи — і згинеш.
Париж цього вечора здавався саме таким: жінкою, яка знає про тебе більше, ніж твоя мати.
Андреас-Леон ішов до неї.
До парижанки, до Валері, до тіні, яку не можна розсіяти ані сигарою, ані світлом ліхтаря.
Лише спокусою.
Ну ще може трішки підвішеним станом очікування...
— Bonsoir, ма chère Валері... — мовив Андреас-Леон, переступаючи поріг закладу з тією повільною грацією, яку мають лише люди, що знають: на них чекають. Його голос був низький, оксамитовий, мов нічна молитва, і мав у собі ноти минулого, якого вже не повернути, але яке й не забути.
Валері Леоне, з келихом мартіні у пальцях, озирнулася через плече. Її усмішка розцвіла, мов нічна квітка — і водночас колюча, і п’янка. Її погляд затримався на ньому, мов на гостеві, що зник на сотню років і ось знову з’явився — у тому самому капелюсі, з тим самим прищуром очей, що легко міг розбити жіноче серце.
— Андреасе. Все ж таки завжди з’являєшся тоді, коли вже не сподіваєшся, що з’явишся.
— Я — як нічний дощ, моя лисичко. Іноді зриваюсь раптово, іноді — просто обіймаю місто, поки воно спить.
Він простягнув їй один з оберемків вогненно-червоних троянд. Квіти були щедрі, хижі, мов язики полум’я, і пахли так, ніби кожна виросла з поцілунку на шкірі закоханої.
— Для найнебезпечнішої квітки цього закладу, — промовив він, вручаючи подарунок, — яка ніколи не в’яне. А лише гострішає з роками.
Валері мовчки взяла троянди, провівши долонею по його зап’ястку. Її пальці — тонкі, прохолодні — торкнулись його шкіри, як тінь колишньої ночі. Вона не відвела погляду.
— Ти так і не змінився, любчику. Все ще володієш мистецтвом спокушати словами.
— А ти все ще вмієш їх приймати, ніби ніколи раніше не чула подібного.
Тим часом він підняв інший оберемок — і, посміхаючись, почав роздавати троянди жінкам, що кружляли довкола в серпанкових халатах і прикрасах зі скляного намиста. Кожна отримала по одній — і кожна, отримавши, скидалась на статую, що раптом ожила.
— Це вам, красуні. Вони зростали в руках однієї закоханої жінки. І тепер — у ваших долонях.
Жінки сміялися, схилялись до нього, дякували й нахиляли голови, ніби перед картиною, що пахне вином і полином. І тільки Валері не сміялася — тільки спостерігала. Її очі були спокійні, як озеро вночі, але в куточках губ тремтів вогник, що міг стати полум’ям.
Андреас повернувся до неї і нахилився ближче, вдихаючи аромат її парфумів — чогось між білою лілією, ноткою моху і, можливо, кров’ю на чорному атласі.
— Мадам Леоне. Ви — найясніша зірка серед цих світил. Ваше світло засліплює, а світлі переливи меду в цьому волоссі… Та я ж повторюю ці слова вже тисячі разів. І знаєш — не планую зупинятись.
Валері розсміялась тихо, беззвучно, одним лише плечем, трохи схиливши голову.
— Що ж, кажи, поки не втомиться язик. Хоч я й певна: втомлю я тебе швидше, ніж твоя власна риторика.
— ...А скажи-но, моя зваблива спокуснице — що цікавого сьогодні відбуватиметься у твоєму саду Едему?
— О, все буде, як завжди. І музика на германському роялі, і пісні, тужливі, ніби з дощової Венеції, де, власне, мамця-куртизанка навчала співу одну з моїх дівчат... Алкоголь, звісно, ллється вільно, а мої дівчата — ще вільніше. Та...
Вона зробила паузу, усміхнувшись загадково, нахилившись до нього так близько, що її голос став схожим на шелест шовку.
— О, любчику. Ти ж не знав... Хоча як то? Тобі ж усе відомо... У мене — новий працівник. За нього прохала наша люба Анастазі.
— ...Та сама Анастазі, якій одна прекрасна мадмуазель жалілася напередодні на такого безгрішного чоловіка, як я?
— Любий мій Андреасе. Чому так одразу — "жалілася"? Ну хіба лише повідала їй, що ти... француз, одним словом.
— Ти це ставиш мені в докір, моя лисичко?
— Та хіба ж я можу? Любчику, я не так кепсько скроєна, як може здатися.
— Хіба колись посмів би я сказати, що ти скроєна якось не ідеально? Святі грішниці! Щоб мені язика відірвали, коли з вуст моїх вилетять такі слова!
— Кажу ж — француз. Та я не смію цим попрікати. Я розумію. Всі ці розслідування, злочини... І порядні жінки, що непорядно вішаються на цю шию...
Її долоня повільно, мов крило метелика, торкнулась його щоки — і плавно ковзнула вниз, уздовж лінії підборіддя до коміра сорочки. Ледь-ледь, так, що тіло ніби відповіло коротким електричним спазмом.
— Жінки — усміхнувся він, нахиливши голову. — О, моя любонька. Невже ти натякаєш, що в твоєму холодному серденьку, яке ніколи не кохає, лише вигідно продає й купує те ж таки кохання, оселились ревнощі?
— Не ревнощі, любчику. А розуміння. Ти колись станеш сім’янином. І тоді зовсім перестанеш відвідувати мій заклад. І здається мені, що до сього все й...
— Мадам! Мадам, сталася прикрість! — зненацька пролунав голос із боку.
На сходах, в оточенні світла, стояла Аґата — одна з куртизанок. Її чорне волосся, укладене в тугі венеційські коси, спадало на плечі, а великі очі кольору темної фіалки розширилися від паніки. У її зовнішності було щось від розмальованої ікони з Венеції: чіткі риси, тонке підборіддя, вигнуті губи, що у цю мить тремтіли.
— Аґато! Скільки я казала, не переривати моїх бесід з постійними клієнтами!
— Мадам, та ж Ви певно не розумієте... Месьє Паскаль? Хвала всевишньому, і Ви тут. Ходімо, Вам, одначе таки варто побачити, що сталося...
— Аґато, схаменися! — Валері зиркнула на неї суворо.
— Мадам, але ж...
— На Бога, скажи ж негайно, але так, щоб більше ніхто не чув. Що, в ім’я всіх святих, сталося?!
Аґата нахилилась і прошепотіла, тремтячими вустами. Валері завмерла.
І на цій миті — мов флейта, що обірвала мелодію на півноті, мов серце, що спіткнулось між двома ударами — обірвався голос зляканої цими подіями куртизанки, яка від хвилювань просто там же, у холі публічного дому, знепритомніла, падаючи додолу.
Андреас-Леон дивом встиг її впіймати, поглядом зустрівшись з Валері.
— Куди її можна віднести?
— Її кімната на другому поверсі. Вона зараз вільна. І там ми зможемо поговорити. Жан! - покликала вона бармена.
— Так, мадам?
— Ти йдеш зараз же зі мною! І принеси нюхальну сіль. Треба привести Аґату до тями, щоб ми нарешті в усьому розібралися до того, як про це стане відомо.
Її підбори зацокотіли начищеною до блиску підлогою, і жінка покрокувала за Андреасом, який ніс на руках непритомну куртизанку.
Те, що він почув перед її падіння, було для нього несподіванкою, хоч і не шокувало. 
Схоже, сьогодні Паскаль не матиме ні спочинку, ні спокою...