Розділ 3. Напівнатяки у квітковій лавці

Теплий травневий вечір обіймав Париж легко, мов щедра рука художника, що після тривалого дня наостанок торкається полотна золотими відблисками сонця. У повітрі стояла легка волога — не дощова, а паризька, з ароматом сирих фасадів, квітучих каштанів і вапна, яким ще зранку підбілювали стіни на Монмартрі.

Андреас-Леон Паскаль вийшов з крамниці свого давнього друга Антоніо неспішною ходою. Він ішов так, ніби місто було йому добре знайоме, але водночас він не збирався йти в ньому навмання. Тротуар під його черевиками ледь рипів — слідом за кожним кроком лунало тихе вуличне рондо: постукування палиць, шарудіння газет, дзенькіт склянок на терасах, і рідкісні акорди піаніно, що линули з відкритого вікна музичної школи на розі.

Його зовнішність відгукувалась на загальний настрій вечора: стримана, благородна, врівноважена. Високий, але не нав’язливо; кремезний, та не масивний. Його статура — як у людини, що звикла до довгих мандрів і ще довших роздумів. Темне пальто лягало по фігурі так, що приховувало рухи, але не ходу. Сорочка — білосніжна, з твердим коміром, а жилет, глибокого графітового кольору, мерехтів лише у місцях, де на нього падало світло вітрин.

Обличчя Паскаля було в міру витонченим, в міру суворим. Його вилиці підкреслювались щетиною, що здавалася навмисне недоголеною, а вузькі губи ховали в собі цілу галерею саркастичних посмішок, які він роздавав тільки тим, кого вартувало. Погляд — темний, але не похмурий. Той самий погляд, який шукав не просто людей, а істину в кожному з них. Вузький чорний капелюх з широкими крисами ховав частину обличчя в тіні, однак не міг приховати очей — вони залишались уважними, наче споглядали не місто, а сцену, на якій щойно мала відбутись вистава.

З кожним кварталом, що залишався позаду, вулиці ставали тихішими, а місто — більш особистим. Минаючи булочні, що вже прикривали вітрини, і букіністів, які збирали залишки літературної стихії у полотняні мішки, Андреас дійшов до знайомого закутку. Там, поміж ліхтаря й кам’яної стіни старої аптеки, ховалася лавка, що пахла весною цілий рік.

Квіткова крамничка була маленькою, як таємниця. Над дверима — дерев’яна вивіска з витонченим написом: «Aux Fleurs d’Aleksa». Вікна — у вітражах, на підвіконні — глиняні горщики з фіалками та лавандою. А зсередини лився м’який світ, що обіймав усе довкола тепліше за паризьке сонце.

Андреас зупинився перед входом. Зняв капелюха. Зачекав мить, немов даючи собі дозвіл увійти не як детектив, не як знавець тютюну й таємниць, а як чоловік, що прийшов по щось справжнє — бодай у вигляді квітів.

І лиш тоді переступив поріг.

Дверний дзвінок тонко озвався над головою, коли Андреас-Леон ступив у квіткову лавку. Запах огорнув його одразу — щільний, теплий, солодкий, мов обійми кохаючої жінки, яку він ніколи не торкав, але не раз уявляв у напівсні. Троянди, лілії, жасмин, вербена — тут пахло життям, яке ніколи не закінчується. Тут пахло спокоєм, який не личив жодному розслідуванню. І саме тому детектив зупинився. Примружився. Озирнувся.

І тоді почув її голос.

— Гарного дня, мосьє, — ніжно й спокійно мовила жінка з глибини лавки, де стебла здавалися тіні, а квіти — вітражами каплиці.

Цей голос не кликав — він приймав. Ніби вже знав, що він прийде.

— І вам, мадемуазель, — відповів Андреас, коротко вклонившись. Його манери були незмінно точними. — Ваша лавка, моя люба Алекса... приголомшливо пахне.

— Дякую, — усміхнулась вона, хоч усмішку ще не було видно. — Квіти люблять тих, хто не ставить їм зайвих запитань.

— Як і люди, — стримано відповів детектив. — Принаймні деякі з них.

Тиша на мить упала між фразами, як пелюстка на вогку бруківку. Вона підійшла ближче, не поспішаючи, ніби рухаючись не ногами, а самим ароматом квітів, що злився з її постаттю.

— Чим можу служити? — її запитання було майже зайвим, проте сказане з таким теплом, що Андреас на мить забув, навіщо взагалі зайшов.

— Шукаю... дещо неочевидне, — мовив він, поглядом зупинившись десь між вазонами з лавандами і півоніями. — Щось, що промовляє не словами.

— Тоді вам слід підійти ближче, — тихо сказала вона, — у нас квіти шепочуть, коли їх ніхто не чує.

Він послухався. І наблизився. А з наближенням запах став іще щільнішим. Від нього паморочилось. Він відчував не просто аромат — він відчував чужу присутність, жіночу, тонку, уважну. І цей голос... уже більше не здавався просто люб'язністю крамарки. У ньому жевріла щось більше.

— Здається, ваші квіти говорять мовою, якою варто мовити частіше, — сказав Андреас, солодко поглядаючи на жінку.

— Можливо, — відповіла вона, стоячи так близько, що між ними могла пролізти хіба стрічка жасмину. — А може, просто не слухали її досі уважно...

Алекса Сандро, з її незмінною грацією, була самою душею своєї квіткової крамниці, що дихала весною посеред галасливого Парижа. Погляд Андреаса пильно вловлював її суть – елегантну, витончену, але водночас вразливу, як найніжніша троянда.

Її постать, огорнута сукнею глибокого шоколадного відтінку, що контрастував із кремово-білою пишною спідницею, розшитою делікатним мереживом, випромінювала стриману шляхетність. Верхня частина сукні, оздоблена високим комірцем і тонкими манжетами, підкреслювала довгу, витончену шию, а корсаж ідеально окреслював тендітний силует. Ніжні білі мережива, що окантовували виріз і рукави, додавали її образу невинності та витонченості, підкреслюючи статус жінки, яка не потребує яскравих барв, аби виділятися.

Чорне, як смоль волосся, зібране у складну, але водночас природну зачіску, обрамляло обличчя, з якого дивилися великі, виразні очі – кольору вологої землі після травневого дощу, глибокі, мов паризьке небо перед заходом сонця. У них ховалися і давня мрія, і легкий смуток, і таємне сяйво несказаних почуттів. Коли вона тримала у руці розквітлу троянду, її пальці, довгі та ніжні, здавалися продовженням самих пелюсток, звиклих до дотику краси та життя. Вона ніби втілювала все, що було у її крамниці – витонченість лілій, пристрасть троянд і непомітну, але сильну витривалість фіалок.