Розділ 2. Чим сеї ночі дихатиме Париж?

Травневий ранок у Парижі мав властивість розчинятися в золоті й попелі. Сонце, мов втомлений актор після нічної вистави, поволі піднімалося над дахами старих кам’яниць, які ще парували сном і спогадами. Вулиці Латинського кварталу дихали кавовим перегаром і вологими газетами, щойно розгорнутими на кованих столиках. Звідусіль тягло свіжістю багетів, вугіллям з пекарень і чимось лагідно-тлінним — ароматом прілої весняної зелені, що просочилась крізь бруківку і час.

Андреас-Леон ішов неспішно, з руками в кишенях, дозволяючи каблукам ловити ритм міста. Париж звучав під його кроками як стара грамофонна платівка — потріскуючи, тремтячи, вимагаючи бути почутим. Міська суєта ще не встигла зіпсувати вранішню тишу. Вікна були розчахнуті на білизну та запах троянд, а п’яні сліди нічного життя ще не встигла змити метушня нового дня.

Детектив зупинився біля крамниці свого доброго друга. За скляними вікнами, серед темних дерев’яних полиць, мерехтіли золотаві етикетки пляшок, срібні ободки люльок, ясеневі футляри, палісандрові шкатулки з листами тютюну.

Андреас відчинив двері. Усередині пахло всім одразу: легким димом гаванських сигар, дубовими бочками з мадерою, пилом журналів і поліруваним деревом прилавків.

— Леоне, — почулося з-за стелажів. — А я вже думав, що весна тебе полонила і ти подався до Провансу без прощального вина...

Антоніо — в бежевому жилеті, з зачесаним назад русим волоссям, трохи підсивуватим (від нервових моментів в роботі) на скронях — поставив келихи на стіл і вже діставав пляшку.

— Ні, друже, Париж тримає міцніше, ніж будь-яка жінка, — озвався Андреас і скинув пальто на спинку стільця.

Ще до того, як вони встигли привітатися як слід, двері скрипнули знову, і в крамницю увійшла молода жінка з кошиком газет. Її рухи були точні, мов у цирульника: поставити, розкласти, не зронити ані слова зайвого. Віолаа — кузина Антоніо — принесла свіже число газети, поклала його на стіл, вклонилася й зникла за кулісами завіс з бісеру та диму.

— Вона мовчить й водночас мовить більше, ніж ти, — зауважив Андреас, розгортаючи першу сторінку. — Це вже викликає повагу.

— Мовчання — найкраща риса у тому місті, де всі решта — галасують. А тепер, — Антоніо налив вина у глибокі склянки, — давай дізнаємося, чим дихає Париж.

Вино було темне, з рубіновим відблиском. Вони сиділи при світлі ламп, що кидали мідне сяйво на обличчя і фужери, повільно сьорбали, перегортали сторінки, сперечалися. Антоніо крутив у пальцях незапалену люльку, а Андреас поплескував пальцями по газеті, вловлюючи логіку між рядками.

Розмови точилися то про політичну статтю на останній шпальті, то про загадкову нотатку з розділу «кримінальні хроніки». Обговорювали статки депутатів, подорожчання вина, зміну вулиць у новому плані міської реконструкції. Час зникав, як дим у вентиляційній шахті.

До вечора скло крамниці запітніло. Надворі стелився дощовий серпанок, і газові ліхтарі вже починали тріпотіти жовтим світлом.

Андреас зітхнув і, допивши вино, встав.

— Друже мій Антоніо, я б із задоволенням посидів тут ще хоч до ночі, але, як тобі відомо, наша люба квіткарка зовсім скоро закінчує робочий день, а я б хотів придбати весь товар, який у неї залишився і завітати до однієї особи.

— Чи ж не про ту особу ти говориш, в чиєму закладі тебе завше згадують добрим словом?

— От саме про ту особу й говорю. Чарівна панянка, чи не так?

— Таки чарівна. А справи як веде... Навіть мені є чому в неї повчитися.

— Таки чарівна... Тож... Гарного вечора, друже мій Антоніо.

— Таки гарного вечора, Андреасе.

Коли ж за ним закрилися двері, Антоніо прибрав келихи, склав газету, відклавши її під прилавок та спокійно, хоч і дещо задумано поглянув на переповнену попільничку.

— Чим же сеї ночі дихатиме Париж? - мовив він сам до себе, хоч і знав, що єдиною відповіддю на це питання йому буде тиша.

Ця тиша поглинула його, зануривши в десятки тисяч думок, і він вже навіть забув, про що запитував себе хвилину тому...