Розділ 1. Кава з сиропом поради.

У самому серці Парижу, де вузькі вулички були мов тісні коридори між епохами, стояла кав’ярня, котра притягувала погляди вже однією лише вивіскою. На ній, вишуканим шрифтом зі срібним напиленням, чорніла назва: «Le Chat Noir et Blanc». Поруч, у стрибку, завмер силует кота: одна половина його хутра була мов із нічного оксамиту, друга — з блиску розлитого молока. Кав’ярня ніби балансувала між світлом і тінню, пахощами минулого і кавовою гіркотою теперішнього.
Її інтер’єр був витриманий у витонченій стриманості — чорно-біле оздоблення, як клавіші піаніно, на якому життя щодня грало нову сонату. Стелі — високі, з ліпниною у вигляді виноградного листя й маскаронів. Стіни прикрашали гравюри, що зображали сцени паризького побуту: вуличні музиканти, пані з парасольками, кучери з упряжками, котрі здавалися живими під сріблястим світлом настінних ламп. На підлозі — чорно-біла плитка в шаховому порядку, така стара, що здавалась вже відполірованою тисячами підборів...

Усі столи були невеликі, круглі, вкриті сніжно-білими мереживними скатерками, контрастуючи з масивними чорними ніжками. Порцеляновий посуд — білосніжний із тонкою чорною лінією по краю — був наче перше подихання аристократичного полудня. В кожному куточку стояли вази з сухими букетами лаванди й чорної троянди, обгорнуті сріблястими стрічками.

Аромат у закладі був не просто приємним — він був обволікаючим, майже еротичним. Пахло свіжозмеленою арабікою з додаванням подрібненого сандалового дерева, пекучо-солодким кардамоном і, тонко, майже невловимо, — шафраном. Теплі хвилі цих запахів лоскотали ніздрі, проникали в одяг, у волосся, у саму пам’ять, щоб потім ночами повертатись у снах.

Цією кав’ярнею, як диригенткою тонкої симфонії, вправно керувала Анастазі Марено — молода пані, котрій було ледве за двадцять. Вона мала густе каштанове волосся, зібране в охайний вузол на потилиці, прикрашене чорною оксамитовою стрічкою. Її очі — кольору гіркого шоколаду — світилися лагідною пильністю. Її руки, тонкі й довгі, рухались із вправністю музиканта.

Анастазі носила темно-синій костюм міщанки, пошитий із якісного сукна, з фігурною баскою та бантами на рукавах. Комірець сукні — білий, мереживний, щільно застібнутий на срібну застібку у формі пелюстки лілії. Спідниця доходила до щиколоток, а черевички з гудзиками виблискували так само, як і вітрини її закладу.

Щоранку, перш ніж кав’ярня відчиняла двері, вона власноруч натирала порцелянові чашки до блиску, у якому можна було побачити своє відображення. Її рухи були медитативними, ніжними, але точними, як у жінки, котра розуміє вагу кожної деталі. Вона втирала в кожну чашку кілька крапель лимонного масла — не задля блиску, а щоб знищити будь-який натяк на сторонні запахи. Її пальці ковзали по гладенькій поверхні порцеляни, мовби шепочучи їй щось на вушко.

Анастазі ніколи не квапилась. Вона знала, що в каві головне — очікування. Усе її життя було мов ритуал, відшліфований до ідеалу. І хоча вітрини блищали, як у паризькому салоні, а аромат кави міг змусити прохожого повернутись, справжнім серцем «Le Chat Noir et Blanc» була саме вона — пані, яка готувала напій не за рецептом, а за настроєм, мов художниця, котра щоранку перемальовує один і той самий краєвид — щоразу трохи інакше.

Власниця кав'ярні була заручена з молодим політиком — Марком Іґнасіасом, чоловіком із майбутнім і владою. Але в «Чорно-білому коті» Анастазі була не нареченою — вона була власницею світу з кавою, шафраном і порцеляновими віршами.

Двері кав’ярні озвались тихеньким передзвоном — якраз тоді, коли стрілка на годиннику над баром сягнула дев’ятої ранку. Дзвоник цей не верещав, не кликав — він повідомляв. Про те, що світ знову повернувся до свого ритуалу: кава, новини, справи, змова.

До закладу увійшов чоловік у капелюсі з широкими крисами. Той капелюх був настільки звичним для нього, як запах диму від власної люльки, що ховався в кишені пальта. Андреас-Леон завжди приходив першим, але ніколи — неспішно. Його хода — майже лінькувата, але точна, як у мисливця, що знає: звір усе одно не втече.

На вигляд йому було років тридцять з гаком — обличчя трохи порізане щетиною, під очима — легка тінь безсонних ночей і, можливо, кількох жіночих сліз. Одягнений він був у темно-сірий сюртук, пошитий по моді з шепітливих ательє Монмартру: не надто новий, не надто потертий. Пальто пахло вулицею, вогкістю каменю й ароматами того Парижа, що прокидався пізніше за нього.

— Добридень, мадемуазель Анастазі, — сказав він майже пошепки, знімаючи капелюха й злегка нахиляючись, але без зайвої церемонії.

— Ви, як завжди, до кави й до правди? — усміхнулась вона, не зупиняючи руху — її рука ще тримала чашку, яку щойно натирала до дзеркального блиску.

— До кави — неодмінно. А щодо правди... — він підморгнув і зітхнув, — сьогодні в Парижі її ще не бачили.

Вона жестом запросила його до столика біля вікна — того самого, де він сидів завжди, залишаючи на мармуровій поверхні кільця від чашки та крихти своїх мовчань. Столик, який бачив більше його думок, ніж хто-небудь у префектурі поліції.

Анастазі легко ковзнула за бар, поставила турку на вогонь і, поки мідь починала набирати жар, взялася натирати наступну чашку — саме ту, яку подасть йому. Бо кожен гість мав свою порцеляну. Андреас-Леон — білосніжну з чорним вензелем, схожим на петлю.

— …Тож… Так я бачу, месьє Паскаль підіграє мені у цих формальностях? — кинула вона в повітря, ніби тестуючи, чи встиг прокинутись його розум.

Андреас зручно вмостився на стільці, нахилившись на лікоть: — Анастазі, душа моя, хіба не від тебе я чув, що виховані люди не порушують субординації? І взагалі — що ж буде з суспільством, якщо…

— А чи не ти ж на це відповів, — перервала вона з тією м’якою зверхністю, якою мати зупиняє пустощі дитини, — що якраз формальності вибудовують між людьми стіни, котрі потім руйнують людську довіру?

— Святі грішники! То виходить, ти ще й уважно мене слухала?

— Друже мій Андреас. Я слухаю завше уважно. Час би тобі вже це запам’ятати… — мовила вона саме тієї миті, коли кава закипіла й ледь не втекла з мідної джезви. Вона швидко зняла її з вогню, обережно налила темну рідину у філіжанку, додала кілька крапель коньяку — як він любив — і мовчки поставила на стіл, немов виносила вирок, що той добровільно приймав щоранку.