Парижський звір

Джезаль Арно невпевненою ходою вийшов із таверни «Під чорним півнем». Сьогодні тут було не проштовхнутися: усі пили та святкували День міста — День Парижа. Повітря було важким від липневої спеки. Хоча вже панувала ніч, місто так розжарилося за день, що будинки й бруківка й досі випромінювали задушливе тепло.

Похитуючись, Джезаль побрів у бік робітничого кварталу. Вулиці тьмяно освітлювали ліхтарі. З боку центру та багатих районів долинало новомодне електричне світло — воно було настільки яскравим, що аж різало очі. Джезаль із полегшенням видихнув, коли на зміну йому прийшли старі добрі гасові лампи зі своїм ніжним жовтуватим сяйвом. З провулків долинав сміх і веселі вигуки; чоловіки йшли під руку з відверто вдягненими жінками, шукаючи затишного місця для усамітнення. Джезаль і сам був не проти такої компанії, але всі гроші залишив у таверні, перехиляючи склянку за склянкою. Мугикаючи під ніс якусь мелодію, він нарешті дістався будинку, де винаймав кімнату. У домі було тихо, мешканці давно спали. Ледь дійшовши до ліжка, Джезаль повалився на нього просто в одязі й заснув тривожним алкогольним сном.

Розбудив його вуличний шум: цокіт кінських копит, перегукування торговців та окрики поліцейських патрулів. Джезаль насилу відірвав голову від подушки. Йому було зле, дуже зле — кількість випитого вчора вина зіграла з ним злий жарт. Рвучко підскочивши до вікна, він відчинив його навстіж і виблював на вулицю, поціливши в якихось жінок, за що миттєво отримав порцію прокльонів на свою адресу.

Повітря вже було задушливим і тхнуло кінським потом та гноєм. Сонце стояло майже в зеніті, і Джезаль зрозумів, що знову проспав до обіду. Набравши в рот води, він прополоскав його від кислого присмаку, виплюнув у вікно, вмився і, змочивши руки, пригладив скуйовджене волосся. Кинувши погляд на своє пом’яте відображення в дзеркалі, він вийшов у коридор.

З кухні на першому поверсі долинав апетитний аромат. Власниця будинку, підстаркувата пані Жозефіна, щоранку готувала сніданок, за який правила десять сантимів. Але навіть такої дрібної суми Джезаль не мав. Він похмуро поплентався на кухню, де застав Жозефіну: вона розігрівала вчорашній суп і варила на плиті якесь пійло, схоже на каву. Єдине, що по-справжньому приваблювало погляд Джезаля на столі — це свіжий хліб і карафа з вином…

— Місьє Арно… — холодно привітала його Жозефіна.

 — Мадам Жозефіно, — вклонився він. — Що це ви готуєте? Пахне просто неймовірно! — він удавано потер руки й облизав губи.

 — Те, на що у вас немає грошей, — пирхнула жінка, інтенсивно помішуючи каву. — Я більш ніж впевнена, що ви все протринькали вчора в якійсь забігайлівці.

Джезаль не знайшов що відповісти, адже вона поцілила в саме яблучко.

— І, звісно, ти забув, що маєш оплатити кімнату, — Жозефіна зиркнула на нього лютим поглядом. — Три франки за цей місяць і ще три — за минулий. Я тебе попереджала: не буде грошей — вимітайся!

Втративши рештки апетиту й настрою, Джезаль уже збирався тихцем чкурнути з кухні, аж раптом туди забігла захекана Розалі — сусідська дівчина, що працювала служницею в місцевого комісара поліції.

— Знайшли чергове тіло! — вигукнула вона, спираючись на стіл, щоб перевести подих. — Сьогодні вранці до місьє Шарля прийшли інспектори. Повідомили, що на одній із вулиць Бельвіля виявили понівечений труп молодої дівчини. А це всього за два квартали звідси! — з жахом додала Розалі.

— Це вже котра? П’ята жертва? Щось твій Моро не дуже справляється з роботою, — саркастично зауважила Жозефіна.

— Не смійте ображати місьє Шарля! Він робить усе, що в його силах, але вбивця щоразу вислизає, не залишаючи по собі жодного сліду.

— Я взагалі чув, що то якийсь дикий звір, — вставив Джезаль, роздивляючись свої руки.

— Та ні, що за дурниці! Це точно справа людських рук. Кілька років тому в Лондоні орудував Джек-Різник, то це, певно, його послідовник…

— Ні, той убивав лише жінок, а цей — усіх підряд. Та й Різник так не нівечив свої жертви. На цих і справді ніби звір напав, — Жозефіна почала нарізати свіжий хліб. — Розалі, дитинко, снідати будеш?

— Ні, мадам, дякую. Мені вже час повертатися, я лише забігла поділитися новиною, — дівчина хутко вибігла з кухні, і Джезаль почув, як гучно грюкнули вхідні двері.

— А ти чого стоїш? Бери шматок хліба і йди шукати гроші. Якщо до вечора не принесеш — забирайся. Я швидко знайду тобі заміну.

Джезаль вхопив зі столу два шматки хліба і поспіхом вискочив надвір.

Сонце заховалося за важкими хмарами. Хоча мало б стати прохолодніше, через високу вологість у повітрі панувала неймовірна задуха. Десь удалині вже гуркотів грім, передвіщаючи швидку зливу. Джезаль сушив голову: де взяти грошей? Шість франків ніби й не така велика сума, але в його нинішньому становищі вона здавалася нереальною. Він брів вулицями без жодної мети — просто йшов, куди несли ноги. Іншого вибору він все одно не мав.

— Джезалю! — різкий вигук змусив його здригнутися.

З іншого боку вулиці до нього біг Анрі Бомон — старий знайомий. Навряд чи один пройдисвіт міг щиро назвати іншого «другом», але вони трималися купи.

— Привіт, Анрі, — вони обмінялися коротким рукостисканням.

— Джезалю, старий ти собако! Чого такий похмурий та замислений?

— Мені терміново потрібні гроші. Якщо до вечора не знайду бодай десять франків, мене виженуть, і я ночуватиму просто неба.