26 Міка

Під ранок, коли емоції почали спадати, я почала замислюватись над словами майора. Точніше вони всю ніч не полишали мене, але суть сказаного ним почала доходити тільки зараз.

Я вилізла із теплого ліжка та босоніж пройшла по кімнаті. Роман, розкинувшись, спить на спині. Одна його рука закинута за голову, інша мирно покоїться на широких грудях чоловіка.

- Мала, ти чого вилізла з ліжка в таку рань? Ходи до мене. - Почула його голос та обернулась.

- Навіщо ти це зробив? - Ігнорую його прохання.

Накинувши сорочку на голе тіло, займаю місце на м'якому кріслі.

- Що саме? Не розумію тебе. - Награно дивується Роман.

- Все ти розумієш. Навіщо ти діяв не за планом?

- Не хотів наражати тебе на небезпеку.

- Це не правда. Скажи. Хто твій спільник?

- Мала, ти щось вигадала. - Чоловік починає вилазити з ліжка, а я направлю на нього пістолет, який я заховала в кріслі між подушками минулої ночі, адже хвилювалася за нашу безпеку.

- Залишайся на місці. Я вистрелю. - Погрожую.

- Звідки це в тебе? - Роман теж ігнорує мої погрози та починає одягатись.

- Взяла із твоєї автівки.

- Будь обережна, це не іграшка.

- Раджу подумати про себе. Це з цього пістолету вбили Марію?

- Що? Ні! Я схожий на дурня? - Замість відповіді чоловік натикається на мій холодний погляд. Насправді я лиш сподіваюсь що мій погляд виглядає холодним, адже в душі вирує полум'я, яке бажає спалити все навколо і так просто тепер його не загасити. - Поклади це на стіл. Давай спокійно поговоримо.

Він починає наближатись, а я натискаю на гачок. Куля пролітає повз плече Романа та влучає в м'яке підголів'я ліжка.

- Краще тобі почати говорити.

- Гаразд, я все поясню. Віддай мені пістолет.

- Що тут відбувається. - Двері спальні відчинились, а на порозі виник Андрій Володимирович. - Я чув постріл.

- Ти вчасно. - Роман скориставшись моментом, вибив із моїх рук пістолет.

- Що? Ви в змові? Зрадники! - Від відчаю притискаю руки до грудей.

- Може прийшов час їй все розповісти? - Андрій Володимирович запитує у Романа.

- Думаю, пора.

Чоловіки один за одним вийшли з кімнати, спочатку Андрій Володимирович, а потім вже Роман. Зі словами “я візьму це” забрав обидва мобільники й пістолет та закрив за собою двері.

Першим моїм бажанням було втекти із маєтку, спіймати попутку та звернутись за допомогою до поліції. Та на вікнах встановлені металеві решітки, що й не дивно, адже маєток буквально набитий цінностями та предметами старовини. Та і я сама хотіла все дізнатись, і ось, нарешті мені випав такий шанс, а я поводжуся як справжня боягузка. А ще як дурепа, яка розвішала вуха та повірила в слова негідника.

- Ти скоро? - Вирішив поквапити мене Роман.

- Я йду. - Витерла рукавом кофти сльози, які підступно виступили з очей. Роман хотів торкнутися мого обличчя, та я не дала йому цього зробити. - Не торкайся мене.

- Я зварив каву. Кому налити? - Обернувся на наші голоси колишній водій дядька.

- Я нічого не питиму і не їстиму з ваших рук. - Огризнулась у відповідь.

- Мені налий.

Андрій Володимирович налив Романові напій, запах від якого розповсюдився на всю кімнату. Роман, попри всю нелюбов до вуглеводів, додав в чашку два пакетики цукру, потім зробив кілька ковтків і поклав чашку переді мною.

- Якби я хотів тебе вбити, вже давно б це зробив. І якби почувався винним, то не дозволяв би тобі копатись в цій справі так довго.

- Що тоді ти... ви приховуєте? - Обвела поглядом обох чоловіків.

- Давай почну я. - Слово взяв Андрій Володимирович. - Я казав тобі що в мене є племінник?

- Той, що впав із вишні? До чого тут ваш племінник?

- Впав із вишні? - Здивовано підняв брову Роман.

Андрій Володимирович пожав плечима та продовжив:

- Вся ця історія розпочалась ще вісім років тому. Мій племінник, його звуть Іван, тоді щойно закінчив інститут та перебував у пошуках роботи. Після навчання він не хотів повертатись зі столиці назад в місто, тому хапався за будь-який заробіток. Одного разу, викладач з інституту запропонував Іванові вигідну справу. - Почав Андрій Володимирович.

- Ваш Іван навчався в тому інституті де викладав Комаров?

- Так. Навчався. - З шумом видихнув повітря. - Мій Іван мав неабиякі комунікативні здібності, легко знаходив спільну мову з представниками будь-яких прошарків населення. Понад чотири роки він працював із Комаровим. Шукав замовників для майбутніх крадіжок, за цей час вони провернули з десяток таких справ. У них була своя налагоджена схема, по якій працювала команда і все було добре. Добре до тих пір поки Комаров не вирішив прикарманити собі й гроші, й цінності.

- Чому ви говорите про Івана в минулому часі. Він живий?

- Якщо це можна назвати життям, то так — живий. Оскільки єдиним із ким замовник крадіжки вів перемовини був мій Іван, то не дивно, що коли було виявлено підробку замість обіцяного оригіналу, всіх собак спустили на мого племінника. А оскільки Комарова вже й слід простив, то і розбиратись ніхто не став. Так за одну ніч Іван став лежачим інвалідом на все життя, лежачим, безмовним інвалідом... Того дня, коли я висадив тебе на дорозі, у нього стався припадок, а потім він впав в кому.