22 Міка

На дорогу ми витратили трохи довше часу ніж планували, адже столичні вечірні пробки це ще те випробування. Роман вправний водій та добре орієнтуюся в місцевості.

- Ти часто тут буваєш?

- Так. Я тут навчався. І по робочим справам часто буваю. І, щобільше, в готелі, в який ми їдемо, зупинявся не раз.

- Мені з тобою пощастило. - Вирішила підбадьорити чоловіка.

- Еге ж.

Роман припаркував авто біля скляної висотки, фасад якої майорить вогнями та закликає своїм зовнішнім виглядом відвідувачів. Внутрішню оздобу я теж зацінила. Все цілком пристойно і може вільно конкурувати з європейськими готелями.

- Нам туди. - Вказав в бік рецепції, де нас зустріла усміхнена молода дівчина.

- Вітаю вас. Мене звуть Оксана. Чим можу допомогти?

- Доброго вечора. - Привіталась у відповідь.

- Вітаю. - Роман розтягнув посмішку, демонструючи всі тридцять два зуби. - Зачекай мене там за столиком. - Прошепотів мені, а сам повернувся до дівчини.

Звичайно, Оксана досить гарна і Роман у нас ще той спеціаліст зі спілкування з жінками (бачила я його методи), але фліртувати у мене на очах це вже занадто. І що жінки в ньому знаходять?

- Пішли.

- Куди? - Так поглинула у власні думки, що забула де і чому я тут знаходжусь.

- В номер до Комарова.

- Як тобі це вдалось так швидко?

- В мене теж є секретні здібності.

- Ну і свиня ти, Шевчук. - Штовхнула його в плече, а він, користуючись тим, що ми в ліфті одні притис мене до поручня своїм тілом.

- Правда? Ти впевнена? - І провів долонею по моїй шиї.

Тіло відразу напружилось, а на шкірі виступили сироти. Після чого він притягнув мене до себе та поцілував.

- Що ти робиш? - Не спішу відсторонюватись.

- Це на випадок якщо нас тут уб'ють. Хоч буде що згадати на порозі в потойбіччя.

- Тобі не обов'язково йти зі мною.

- Що б не сталось, пам'ятай — я ні про що не шкодую.

Відповісти я не встигла, адже дверцята ліфта роз'їхались в боки, а Роман промовив:

- Це наш. - Взяв за руку та повів за собою. - Номер тринадцять сорок три, має бути з цього боку. Ага, ось і він.

“Якийсь песимістичний прогноз вимальовується” — встигла подумати, а мій супутник вже стукає у двері готельного номера з позначкою тринадцять сорок три на них. Чомусь тільки зараз, стоячи на порозі, я зрозуміла в яку халепу втягнула нас обох. Моє бажання у всьому розібратись та знайти винних може коштувати життя не тільки мені, а й Роману. Та тепер пізно вмикати задню, я мушу йти до кінця і в цьому вся я. Завжди йду напролом, керуючись не так здоровим глуздом, як відчуттями та покликом серця. І зараз, відчуваючи в грудях його рівномірний стук, я розумію, що знаходжусь в потрібному місці й з правильною людиною поряд.

- Пане Комаров. - Впізнаю чоловіка з фото.

- Прошу. - Пропускає нас в середину люксу.

У вітальні нам запропонували розміститись на широкому дивані.

- Мене звуть Міка. І в мене є для вас листівка від пана Собко. - Я дістала з сумки фотокартку та поклала її перед собою на стіл.

- Що ви хочете цим сказати?

- Хочу сказати, що тепер цими предметами володію я. І я більше відкрита до переговорів ніж мій покійний дядько.

- Цікаво. - Він усівся на крісло навпроти. - Вип'єте.

- Ні. - Відповів за нас обох Роман.

Мій супутник зайняв оборонну позицію і сідати не став, продовжує стояти на вході в кімнату. Як на мене, це не зовсім обачно, адже я точно знаю, в номері ми не одні. Так і є, дві чоловічі постаті з'явилась із коридору та скрутили Романа.

- Я ж казав, що ми ще зустрінемось. - Промовив один із них, а я впізнала в них чоловіків, із якими у нас виникла сутичка на дорозі.

- Не рипайся. - Звернувся до мене другий. - Бо я йому печінку виріжу.

- Обшукайте їх. - Віддав наказ Комаров.

Один із чоловіків почав обережно обмацувати моє тіло.

- Що ти з нею церемонишся? - Не витримав історик. Підійшов і задер мою сорочку до грудей, а я помітила як звузились від гніву очі Романа.

- Задоволені? - Відштовхнула його руки та повернула сорочку на місце. - Ви з усіма партнерами так поводитесь? Відпустіть мого супутника, інакше ви ніколи не отримаєте цю річ.

Комаров ліниво махнув рукою, даючи знак відпустити Романа.

- Це ви дарма. - Буркнув один.

- Повчи мене. То де експонати?

- Костянтине Владиславовичу, ви ж не думали що я привезла їх з собою? Обидва предмети знаходяться в надійному місці. Я прийшла домовлятись і за розумну ціну готова продати вам речі, які на зберігання Анатолію принесла наша спільна знайома.

- Вона вкрала їх у мене, вони й так належать мені.

- Все, що знаходиться в маєтку покійного належить мені за заповітом. Тому... Вирішуйте самі.