21 Роман

Коли прокинувся, то Міки ні поряд, ні в кімнаті вже не було. Я сонно пройшовся по порожньому маєтку, виглянув через вікно. Автівки у дворі теж нема. Знову щось замислила, знову сама собі на умі, а ми ж домовлялись. От неспокійна дівка.

Відчуваю неспокій і чомусь роздратування. Як завжди, вирішив заїсти тривогу чимось ситним і почав проводити ревізію їстівного в холодильнику. За цим заняттям мене й застав телефонний дзвінок від Бучко.

- Ти чому так рано? - Відповів, жуючи бутерброд.

- Ви були вчора в домі покійниці?

- Так.

- Сподіваюсь, ви там не наслідили.

- Ми нічого не чіпали, провели в домі від сили хвилин п'ять, огледілись і вийшли.

- Тобто? Там все перевернуто.

- То не ми.

- Ясно.

Що йому там ясно я спитати не встиг, бо товариш вимкнув дзвінок. Моя тривога почала набирати нових обертів, адже я почав осмислювати почуте. Коли ми були в домі покійниці, то там був відносний порядок, звичайно, щодо пилу на полицях я не придивлявся, але речі лежали на своїх місцях. Виходить після нас у будинок потрапив ще хтось, і скоріше за все, цей хтось — вбивця.

- А коли проводили обшук? - Набрав знову до товариша.

- Десь опівночі.

- Столичні часом не вампіри? - Кинув смішок.

- Та вони якісь скажені. Там головний... Короче, мені час іти.

Виходить на сходах ми зустріли ніякого не сусіда, а можливого вбивцю. І погано те, що його бачили не тільки ми, а й він нас.

Треба попередити Міку, щоб вона була обережною, та на мої дзвінки дівчина не відповідає, а мені вкотре хочеться зчепити пальці на її тонкій шиї. Що за безпечність з її сторони? Як можна заколотити навколо себе таке і продовжувати удавати, що нічого не змінилось?

Я ввімкнув на своєму мобільному програму пошуку авто через супутник. Мій кросовер мигає на карті червоною цяткою на одній із вулиць міста в районі залізничного вокзалу. Що вона там забула? Сподіваюсь, Міка там з власної волі.

Після минулого разу, коли дівчина тривалий час не відповідала на мої дзвінки, я встановив на її телефон програму слідкування. Звичайно, без згоди самої власниці мобільного. Також запустив програму пошуку, тільки тепер на своєму ноутбуці. Її телефон знаходиться в тому ж місці що й авто. Тоді чому вона не відповідає?

Чекати таксі з міста дуже довго, тому я спіймав попутне авто та поїхав у вказане місце на карті смартфона.

- Дякую.

Чоловік, який підвозив мене, відмовився брати з мене гроші за дорогу. Тому я подякував йому словесно та кинувся у бік вокзалу. Моя автівка стоїть припаркована в провулку, на перший погляд, ціла та неушкоджена. Через тоновані вікна погано видно, але на задньому сидінні валяється сумка дівчини.

- Що за безпечність? - Безсило б'ю долонею по багажнику.

Мене криє відчуття втоми, а спину вкриває потом. Я спираюсь руками о коліна і намагаюсь зібратись з думками, придумати план подальших дій.

- Привіт. - Аж раптом чую знайомий голос. - Слідкуєш за мною?

- Взагалі-то, я інакше планував провести ранок. - Вирівнююсь та намагаюсь виглядати невимушено, ніби не в мене щойно стягло груди від поганого передчуття.

- Вибач. - Легко відповідає вона. Наче мені має стати легше від її “вибач”.

Сідаю за кермо та намагаюсь вгамувати свій гнів, уважно вдивляючись в дорожню розмітку. Всі мої спроби тримати ситуацію під контролем летять у відомий напрямок. З Мікою будувати якісь плани просто неможливо, вона завжди все псує або ж робить по-своєму. Я маю припинити думати про її поведінку, бо виходить що я себе не заспокоюю, а навпаки — накручую. В мене аж руки чешуться завдати їй прочуханки. “Наступного разу так і зроблю” — обіцяю сам собі й мене трохи відпускає.

- То що ти дізналась? - Запитую без надії отримати якесь більш-менш зрозуміле пояснення.

- Скоро все дізнаєшся.

Я звичайно розумів, що зустріч з поліцією неминуча в нашому випадку, але не думав що це відбудеться так зненацька. Я чудово пам'ятаю слова Бучко про “мутну дівку” і, не бачачи інформації на власні очі, просто не розумію про що йде мова, боюсь ляпнути лишнього. Ще й цей Глушко, будь він неладен. Всюди пхає свого носа.

Стоячи посеред подвір'я розтираю ліве плече. Ця жінка мене до серцевого нападу доведе.

В цей час на територію маєтку заїхав хетчбек сірого кольору відомої японської марки, перекривши подвір'я.

- Далеко зібрались? - Промовив один із легковика.

- Ви хто? - Запитав.

Міка теж вийшла на вулицю та встала поряд зі мною.

- Мене звуть Коршунов Степан, а це мій стажист Богдан. - Чоловіки дружньо показали ксиви.

- Покажіть ближче. - Попросив старшого. - Я таких посвідчень з десяток за годину намалювати можу.

- Давайте не будемо ускладнювати ситуацію. - Здається, у Міки немає сумнівів, що це якраз ті хлопці, про яких попереджав Бучко. - Пройдімо в дім, там і поговоримо.

Я кинув застережливий погляд на дівчину. Відчуваю занепокоєння, а от моїй супутниці, здається, є що сказати представникам поліції. Сподіваюсь, вона знає що робить, бо навіть з моїми зв'язками витягнути її з лайна буде складно.