19 Роман

Вранці я прокинувся від галасу на кухні. Натягнувши на себе футболку, я роблю вилазку “в люди”. Всі домашні зібралися на задньому дворі (хм, як звично уже для мене звучить слово “домашні”), обступили Міку з усіх сторін. Дівчина сидить на дерев'яному пеньку в одній піжамі й пестить маленьке кошеня. При цьому, дід Тарас бурчить, а Олеся Миколаївна лається через вкрадений шмат м'яса. Лиш ми з Олегом Филимоновичем переглядаємося, сміючись, адже це я весь цей час підкормлював підкинуту животинку.

Дівчина виявилася ще тою любителькою домашніх тварин. Згадав день, коли вперше показав їй кроликів на терасі, як вона тоді зойкнула з переляку. Посміхнувся від думки, яка тоді промайнула: “така тендітна дівчина злякалась маленьких кроликів, а двох чуваків напідпитку ні”. Скільки ж часу минуло з тої пори? Кілька днів, тиждень? Скільки вже всього сталося за цей час?

Я підморгнув дівчині, нагадуючи про наш учорашній секрет, підозрюючи, що тепер вона віддалиться. Натомість Міка виявила бажання зі мною поговорити.

- Романе! - Гукнула вона, після того, як переодяглась.

Оглядаючись я ввійшов в її кімнату з новою подругою в руках. Я хотів попередити дівчину, що не кваплю її з висновками. Я жодної секунди не пошкодував про те, що між нами вчора сталось. Але, попри те, як сильно мої груди переповнювало бажання, я дав Мікі втекти, адже знаю що це ненадовго. Вона не зможе бігати від мене вічно і це лиш питання часу: або вона сама прийде до мене, або мій затуманений коханням розум сам піде у наступ і тоді я вже не зможу себе контролювати. І короткого слова “досить” буде не досить. Нам обом.

Міка ошелешила мене знову. Виявляється вона навіть й не думала про нас, і говорити про це не збиралась. Її цікавлять лиш інтриги, вбивства та викрадення артефактів. Стало якось образливо.

Якось геть не по-жіночому працює її мозок. Вона не тільки забіяка, а ще й крадійка, власне як і я. Міка поцупила купу паперів із квартири померлої, шкода що до тих паперів не додавалась інструкція. “Без пляшки не розібратись” — промайнула чергова думка, а нутро стягнуло спазмом: “Фу, ніякого спиртного”.

- Нісенітниця якась. - Підсумував. При цьому саме цим визначенням можна охарактеризувати моє життя після зустрічі із цією шаленою жінкою. Я не звик до таких складнощів, все має бути просто і ясно. Є проблема, є її вирішення, є питання, є відповідь, є бажання, є контакт... А тут одні проблеми й питання і жодних відповідей, все на рівні здогадок. Я звик жити у світі законів та правил, які в цьому випадку не діють.

- Ромчику, з'їздьмо до бібліотеки. - Попросила вона і поклала долоню мені на плече.

Ну раз в хід пішли заборонені прийомчики, то куди вже мені діватись. Звісно погодився, але з однією умовою — я в середину читального храму не піду.

Міка пробула в бібліотеці добрих години три, чекати залишилось недовго, адже контора зачиняється через годину і якщо вона найближчим часом сама звідти не вийде, то її попросять піти працівники бібліотеки.

Бог почув мої молитви й дівчина з'явилась в полі зорі. Ми домовились зустрітись в кафе за рогом, але збирати зацікавлені погляди красунь мені набридло, а кава вже просто не лізла, тому я повернувся в авто і став чекати там.

- У тебе гарний смак. Чому розійшлись? - Запитала вона, а я відразу зрозумів про кого саме йде мова.

Тетяна — моя давня “знайома” (щось виходить занадто багато колишніх коханок, про які стало відомо Мікі), ми провели певний час разом і нам було достатньо добре, але недовго. Я не врахував того факту, що Тетяна досить молода, сповнена мрій та романтичних думок. Її зовсім не влаштовували такі стосунки, вона спала і бачила себе в весільній сукні, вважала мене принцом, яким я точно не був і не прагнув ним стати, принаймні до цього часу.

- Вона виглядає розумною. - Продовжує напирати Міка.

Ні, розумною Таня не була.

- Навіщо ми про це? - Гримнув у відповідь.

- Захотілось тебе позлити. - Знизала плечима.

І в неї це вийшло. Серед усіх працівників читального залу Міка з легкістю вирахувала мою колишню дівчину. Невже моє життя таке передбачуване? Невже я такий пустий та посередній?

Поки я з силою стискаю кермо, Міка продовжує розмірковувати:

- От якби про цю Марію дізнатись трохи більше інформації. - Закліпала вона очима і подивилась на мене.

Мені відразу стало зрозуміло на що вона натякає і чого від мене хоче. От халепа, доведеться виконувати прохання. Стискуючи зуби, я набрав свого шкільного товариша Олександра.

- Бучко, є справа.

- Що знову? - Ліниво відповів друг.

- Зараз дам трубку дівчині.

- А, тій кралі, що була вчора з тобою?

- Так, тій самій. - Тепер у мене одна краля. - У неї є кілька питань і я буду дуже вдячний за допомогу. А, і за попереднє моє прохання не забудь.

- Завтра, ближче до вечора буде. Там через посольство не можна, сам розумієш.

Мова йде про досьє, яке я попросив зібрати на Міку. Хоч дівчина мені й подобається, але як кажуть: довіряй, але перевіряй. Розумію скільки ресурсів довелось залучити, щоб зібрати інформацію на громадянку іншої держави. Можливо для когось це і не склало б великих зусиль, але Олександр чесний поліцейський, а я не кримінальний авторитет і посольство тут теж не підключиш. Хтозна, які підводні камені у моєї красуні є за пазухою, а нашкодити їй я не хочу.