14 Міка

Я не пам'ятаю як саме дісталась до своєї кімнати, але прокинулась точно у власному ліжку. Боса, але одягнена у вчорашній одяг і дбайливо вкрита ковдрою. На вулиці уже на повну світить сонце, мабуть, годин десять. Глипнула на годинник – так і є.

Я привела себе в порядок і вийшла на кухню. Там зажурена Олеся підперла голову рукою і читає жіночий журнал.

- Привіт. - Привіталась голосно. Жінка аж підскочила від несподіванки.

Останнім часом нам нечасто вдається потеревенити, тому сьогоднішній ранок я вирішила присвятити їй. Намагалась допомагати готувати обід, а на ділі ж більше плуталась під ногами. Нарешті вручила їй привезений із Франції подарунок, а то весь час за нього забувала, лиш ввечері, коли перекладала речі, натрапила на пакунок.

- Це мені? - Округлила вона очі.

- Сподіваюсь, тобі сподобається. - Із задоволенням спостерігаю за її реакцією.

Жінка дістала із картонного пакунка шовкову шийну хустинку.

- Яка краса.

- І ще ось. - Поклала на стіл ще одну коробочку. - Це парфуми.

- Ой, клас. Це ж мої улюблені.

- Я знаю, Анатолій тобі такі купував.

- Дякую! - Кинулась мене обіймати.

Так за розмовами ми й не зчулись коли настав обід. Накрили стіл в столовій та усілись всі разом. Не вистачає лиш Андрія Володимировича та Романа.

- А що там за нашого Андрія Володимировича чути?

- Ти знаєш, уже кілька днів не можу з ним зв'язатись. Спочатку трубку не брав, а потім взагалі оператор став говорити, що абонент не в зоні досяжності.

- Дивно. Може мобільний загубив? - Висунув припущення дід Тарас, а Олег Филимонович глянув на нього з-під лоба.

- Олеже, не треба так дивитись. - Олеся теж не залишила косий погляд поза увагою.

- А я що, я мовчу. - Відповів той.

Здається, між водієм та дворецьким є незакритий конфлікт. Треба буде про це детальніше дізнатись.

Обідня перерва в самому розпалі, підозрілі розмови більше не ведуться і ми насолоджуємося чудовою компанією. В моїй кишені задзвенів телефон і я поспішила прибрати гучність.

- Міко, вибач що запитую. Це Роман? - Зам'ялась Олеся Миколаївна.

- Так, а що?

- Краще візьми слухавку. - Порадила вона.

- Так, з цього місця прошу детальніше. - Насторожилась я.

- Річ у тім. - Взяв слово дворецький. - Вчора, коли ти не брала слухавку, він тут все ледь не розніс.

- Ага. Ходив злий, як чорт. - Підтакнула жінка. - Хвилювався за тебе.

- Чого б це? Я ж вдома.

- Але він цього не знає. Побережи хлопцеві нерви й нам також.

- Ви прямо як його адвокати. - Відповіла, але встала із-за столу, щоб перетелефонувати.

Гудок-другий, але Роман не спішить відповідати. Десь після шостого я почула тверде “алло”. Його холодний тон змусив здригнутись усім тілом, неначе мене обдали льодяною водою.

- Ти дзвонив?

- Так, дзвонив. Як справи? - Запитав трохи м'якше і я теж розслабилась.

- Нормально.

- Як спалось?

- Це ти переніс мене в ліжко?

- А в тебе є ще хтось на приміті?

- Не твоє діло. То що ти хотів?

- Що хотів? А-а, хотів попередити що сьогодні буду пізно.

- Якісь проблеми? - Все ж вирішила поцікавитись.

- І так, і ні. Якщо щось треба, я на телефоні.

- Окей.

Я задумливо повертіла в руках телефон, женучи із голови набридливу думку про те, що можливо Роман допізна миритиметься зі своєю Сонею. Але це те саме що й намагатись не думати про помаранчевого слона, як тільки ти наказуєш собі не думати про щось чи когось, як відразу в голові випливає той самий “слон”.

Гарний настрій як вітром здуло і невимушену бесіду за столом уже не вдається підтримувати, адже я повністю загрузла у власних думках, які заполонили мій ментальний простір.

- Ви знову посварились? – Врешті не витримала Олеся Миколаївна.

- Чого ти лізеш, без тебе розберуться. – Гримнув на неї Олег Филимонович.

- Ой, щось я засидівся. – Застогнав дід Тарас.

- Я не зрозуміла, ви щось від мене приховуєте?

Домашні переглянулись між собою.

- Та ні. – Спробувала викрутитись Олеся. – Ти засмучена, тому…

- Слухайте, не треба ходити довкола. – Більш серйозним тоном промовила, а серце почало пришвидшено калатати. Схоже, є щось таке, чого не знаю тільки я. – Леся?

Я спеціально звертаюсь саме до неї, адже з господині легше всього витягнути інформацію. Дід Тарас, скориставшись моментом, вислизнув із-за столу, а Олег Филимонович продовжує сидіти, не покинув свою бойову подругу.

- Покажи їй. – Жінка кивнула своєму лицареві й відвернулась, ледь стримуючи сльози.

Дворецький важко видихнув та, порившись у своєму гаджеті, відкрив потрібну статтю і повернув планшет до мене. В цей момент я відчула як підлога стала м’якою. А стілець підозріло упливає з-під мене. Щоб не впасти однією рукою вхопилась за стіл.