10 Роман

Я думав, що все зміниться після вчорашньої ночі. Думав про Міку весь час, згадував яка ніжна на дотик її шкіра, але все зіпсував сьогоднішній інцидент в офісі. Не можна було дозволяти Софії мене цілувати. Я був зайнятий власними думками й не відразу відштовхнув колишню коханку. Міка вилетіла із приймальні як ошпарена і не бачила який після цього розгорнувся скандал.

- Це все через цю кляту француженку? - Кричить мені Соня.

- Досить! - Гепнув долонею об стіл. - Між нами давно все скінчено. - Відійшов від неї якомога далі.

- Ти їй не потрібен. Вона тебе пережує і поїде у свою Європу.

- Це не твоя справа. Обирай, ти або мій друг і колега, або ж котись на всі чотири сторони. - Ткнув пальцем в бік дверей.

Таку перепалку не залагодити коштовним браслетиком, але все що я сказав було добре обдумано, адже вже набридли її постійне скиглення і залицяння. Коли я відмовляюсь підігрувати у її грі, вона ображається і не розмовляє зі мною по кілька днів. Все б нічого, але Софія один із провідних спеціалістів і це добряче заважає робочому процесу. Раніше вона була розумнішою, добре знала свою справу, була вправною та поводилась впевнено, часом зухвало. Колись мені це в ній подобалося і я був задоволений нашими “партнерськими стосунками”.

Кинувши в лице колишньої коханки останні слова, я вийшов із кабінету.

- Ти про це пошкодуєш. - Крикнула у слід.

Соня пройшла повз, голосно стукнувши скляними дверима. Як ті не вилетіли із петель разом з усією скляною перегородкою для мене залишилось загадкою.

- Позвільняю нахрін. - Голосно крикнув так щоб почули всі. - З жінками працювати неможливо.

- Вам не здається що це несправедливо? - Закліпала очима розгублена Людмила. - Шашні на роботі у вас, а звільняти будуть жінок. Ви ж не сексист.

- Поговори мені. Щось Міка довго не телефонує? - Глипнув на годинник.

- Так вона щойно пішла. Ну як пішла, вилетіла кулею. Здається вона бачила як ви з Софією Андріївною... кхм... розмовляли. - Знайшла відповідне слово.

- Давно це було? - Блядь, що за день? У грудях стисло від поганого передчуття.

- Хвилин десять назад, може трохи менше.

- Блядь. - Тепер уже матюкнувся в голос і кинувся навздогін.

Вчора Міка говорила, що залишила автівку на стоянці. Оскільки вона тут поблизу одна, то буду сподіватись що саме туди вона і пішла. Ніколи не думав що мені доведеться це сказати, але фраза “це не те що ти думаєш” звучить дійсно банально. І коли я це сказав, сам собі не повірив. Коли біг за дівчиною думав буде справжній скандал, але вона швидко взяла себе в руки. Замаскувала свій гнів під холодною гримасою, та одне я знаю точно — так виглядають ревнощі.

Не встигли вщухнути емоції від попереднього непорозуміння (назвемо це так), як ситуація розжарилась знову. Після обіду Міка квапливо пішла до себе, пославшись на купу справ. Насправді ж вона продовжує нишпорити в пошуках доказів підтвердження своїх підозр. Без мене. І це після того, як я їй довірився (наскільки це було можливо у ситуації, що склалася), допустив до всіх документи, відкрив перед нею душу, можна сказати. Мало того, я по її очах бачу, вона щось нарила, але відмовляється зі мною ділитись. І це після того що між нами було. І чому мені так важко тримати себе в руках поряд з цією жінкою?

На всі мої спроби прояснити ситуацію вона випалює: “Без тебе розберусь”. Мабуть, ще сердиться, а я як справжній ідіот, замість того щоб триматись від неї якомога далі припечатую її своїм тілом до дверей. Загалом, як там кажуть, визнаю свої помилки геніальними.

Мене трясе від тієї хімії, що між нами відбувається, а ще від злості. Не розумію чого хочу більше, чи впитись в її губи палким поцілунком, чи взяти цю пищавку за її тонку шию і придушити, щоб більше мене не мучила і не спокушала. Чи просто взяти.

Міка дивиться на мене з-під опущених вій, а я шепочу щось незрозуміле. Не варто розслаблятись поряд із цією дівчиною, я бачив на що вона здатна. В підтвердження моїх думок, вона смикнулась, а я ледь встиг прикрити хазяйство.

- Поговорімо. - Шепочу, але вона мене відштовхує і тікає. Можливо так навіть краще. Хто знає чим все могло б закінчитись.

Вранці перед роботою вирішив будь-що дочекатись Міку. Я знаю її звичку ховатись від мене ранками тому вирішив не марнувати час, нам все ж таки треба поговорити.

- Міка. - Постукав тихенько у двері. - Вийди, будь ласка, хочу з тобою поговорити.

Двері її кімнати виявились замкненими із середини, але я й сам не став би заходити. Занадто свіжі ще спогади вчорашньої близькості.

- Міко, я знаю ти не спиш. Я не піду поки ми не поговоримо. - Продовжив свій монолог, але дівчина несподівано відповіла.

- Нам нема про що говорити. Я знімаю з тебе всі підозри. Тобі нема про що хвилюватись.

- От і скажи мені це в обличчя. Чекаю в бібліотеці.

Чекати довелось хвилин двадцять. Можливо дівчина як і я збиралась із думками. Вона ввійшла в кімнату вже переодягнена в буденний одяг. На ній шорти та біла сорочка, а ще тепер я знаю що у Міки в правому вусі є маленьке татуювання у вигляді кольорового сердечка.

Стримав важкий подих і усвідомлено тримаю дистанцію від дівчини. Розмістився в м'якому кріслі під стіною.