7 Міка

Напевно вчорашня розмова із Романом до пізньої ночі забрала у мене останні сили, тому що заснула я як тільки голова торкнулась до подушки. Не потрібні були ніякі додаткові засоби у вигляді медитацій для сну та провітрювання кімнати, обійшлося навіть без лавандового спрею, яким я оприскую постільну білизну. Тільки полегшення від сну я ніякого не отримала, проснулась із важкою головою та тривожними думками. Контрастний душ та ароматна кава змогли зробити із мене людину, але настрою це не додало. Ще й головний біль дошкуляє.

Із Шевчуком ми сьогодні не бачились, він поїхав ще на початку сьомої ранку. Його автівка різко стартанула з місця, видаючи відповідний звук. О восьмій я зустрілась з Олесею та засіла на кухні зі смачним сніданком і філіжанкою кави.

- Щось ти сумна сьогодні. - Поцікавилась жінка.

- Голова болить. - Поскаржилась. Не розповідати ж їй про наші нічні посиденьки.

- Зараз допоможу.

Вона порилась у себе в сумці й дістала звідти косметичку, доверху набиту різними препаратами.

- Тримай, це від головного болю. - Протягнула мені пластинку.

- Дякую. - Я дістала одну таблетку та запила її водою. Шкода, що не придумали пігулок від пустих думок. - Вибач, я не голодна. - І пішла до себе.

В кімнаті приступила по звичного ритуалу: душ, макіяж, зачіска. Потім зателефонувала мамі й знайшла в інтернеті лабораторію, в яку можна здати на аналіз нашу знахідку.

- Олесю, я поїхала в місто. Тобі нічого не потрібно?

- Ні. Тобі вже легше?

- Так, твої ліки подіяли. - А й справді легше. Біль минув, а я навіть не помітила. - Дякую. Як справи у нашого Андрія Володимировича?

- Вчора говорила з ним. Каже що хлопцеві вже краще, робили операцію. Загалом тримаються.

- Добре, запитай чи щось потрібно, можливо гроші чи ліки.

- Запитаю.

- Дзвони якщо що. - Махнула їй та всілась за кермо.

Всю ніч мене діймали кошмари. По черзі снились то Роман, то Віктор. Цікаво, яка кішка пробігла між цими двома, раз вони себе так поводять? Віктор кидається погрозами в адресу Романа, а Роман як не відмовчується, то пускає глузливі жарти. І як тут розібратись? На Глушко у мене немає нічого, а от Шевчук на підозрі. “Розберемось” — пообіцяв він мені вчора і зник сьогодні вранці.

Для своїх цілей я спеціально вибрала приватну лабораторію, адже вони зможуть зробити аналіз на токсини анонімно і в мене буде кілька днів перед тим як звернутись до поліції.

На все про все пішло близько двадцяти хвилин. Я отримала квитанцію на руки та попрямувала до виходу. Результат обіцяють уже в середу, за терміновість довелось доплатити.

- Ти так швидко поїхав. - Набрала по телефону до вранішнього втікача. - Якісь проблеми?

- У мене часу залишилось менш як два тижні, пам'ятаєш?

- Уже менше, максимум до п'ятниці. - Поправила його. - Я здала сигару на аналіз.

- П'ять днів — не так уже й мало.

- То як справи?

- А приїзди й сама все побачиш. Врешті, воно не тільки мені потрібно. - Роздратовано кинув Роман.

Адресу їхнього офісу скинув мені повідомленням. Це виявилось недалеко від центру. За допомогою навігатора дісталась місця призначення швидко, довше шукала де припаркуватись. На охороні мені виписали тимчасову перепустку, а на потрібному поверсі біля ліфта зустріла секретарка та провела в кабінет до Романа.

- Сідай. - Махнув на шкіряний диван. Сам сів за робочий стіл, закладений різноманітними теками та паперами. - Кави?

- Якщо можна.

- Люда! - Голосно крикнув. В кабінет зайшла та сама дівчина, яка зустрічала мене біля ліфта. - Зроби дві кави.

- Що відбувається? - Обвела я поглядом захламлений стіл.

- Посидь мовчки хвилин двадцять, я тобі потім все розкажу.

- Ти мене запросив, щоб я посиділа мовчки?

- Ну я ж прошу. - Роман підняв на мене свій втомлений погляд.

- Гаразд.

- Я можу йти на обід? - Принесла каву Людмила.

- Йди, Люда, йди. - Відмахнувся від неї, як від надокучливої мухи.

Дівчина швиденько поклала перед нами чашки та вийшла із кабінету.

- Дякую. - Кинула їй у слід, за що заробила криву посмішку. Ого, після такої зустрічі страшно щось пити з її рук.

Обіцяні двадцять хвилин трохи затяглися. На свій страх і ризик, я випила принесену мені каву. На диво, вона виявилася смачною. Вкотре обійшла кабінет, встромила носа в кожний його куточок. Уже й Люда повернулась з обідньої перерви. Може пора вже про себе нагадати, бо боюсь згоріти від косих поглядів секретарки, які вона кидає крізь скляну стіну кабінету?

- Рома? - Тихо позвала його.

- Гу. - Не піднімаючи голови, озвався.

- Люда твоя дівчина?

- Ні, - здивовано поглянув на мене. - Чому ти так вирішила?

- Просто вона так на мене дивиться, наче вона твоя палка шанувальниця, а я прийшла тебе з'їсти.