1 Міка

Цей переліт виявився незвичним та виснажливим. Рейс затримали на кілька годин через жахливу зливу, яка накрила Париж. Довелося чималий час провести в залі очікування. Потім в салоні розпочалася тряска від турбулентності, трясло так, що зуби цокотіли від страху. По прильоту мені не відразу вдалося зорієнтуватися, адже на вулицях давно стемніло, а в цій країні я не була доволі довго. Тепер на мене чекає короткий переїзд до залізничного вокзалу, та дванадцять годин в потязі до місця призначення. Може хоч там відпочину.

Кілька днів назад я отримала неприємну звістку від своєї матері про те, що загинув мій дядько, її двоюрідний брат. На той час я перебувала в іншому місті з робочим візитом. Довелося терміново відкласти всі свої справи та мчати додому. Маму застала заплаканою, на межі нервового зриву. Для того, щоб хоч якось її заспокоїти довелося докласти багато зусиль, а ще взяти кілька відгулів та летіти проясняти ситуацію. В телефонній розмові з нотаріусом ніяких деталей дізнатись не вдалось, тому вирішила вияснити все на місці.

- Мамо, не хвилюйся. Наш літак уже приземлився, сподіваюсь вранці буду на місці. - Як тільки спіймала таксі, відразу зателефонувала рідненькій. - Ти не забудь випити свої ліки, а я вранці тобі зателефоную.

Заховала телефон в сумочку та втомлено потерла шию. Добре хоч з потягом ніяких проблем не виникло.

Вранішнє сонце розбудило мене ніжними променями, а ще голос провідниці, який чутно десь в коридорі вагона. Швидко привела себе до ладу, звісно, наскільки це можливо в таких умовах. На вулиці мене чекає Андрій Володимирович — водій дядька. З ним я зв'язалась телефоном ще як була у Франції.

- Міка? - Вдивляється в моє обличчя чоловік.

- Так, це я.

- Тебе не впізнати. Скільки ж років я тебе не бачив? Якби не твої ямочки на щоках навіть не подумав би що це ти. - Обійняв мене та поплескав по плечах.

- А ви геть зовсім не змінились. Саме такий, яким я вас пам'ятаю.

- Ти мені лестиш. - Погладив білосніжну сорочку на пузі, натякаючи таким чином на кілька зайвих кілограмів, які осіли в тому місці.

- Ніскільки.

Ми розмістились в комфортабельному автомобілі, яке швидко домчало нас до маєтку дядька. Лиш на заправці виник невеликий інцидент. До мене пристав якийсь недоумок, довелось поставити його на місце. Насправді він може й нічого такий, але ж який прилипала.

- Андрію Володимировичу, я хотіла б з вами поговорити про смерть Анатолія.

- Обов'язково поговоримо, але тобі треба відпочити. Там Леська вже й сніданок приготувала.

- Вона досі працює? - Здивувалась, адже думала, що після смерті хазяїна будинок залишився порожнім, а всі працівники розбрелись хто куди.

- Залишилась, ми всі там залишились. Така воля покійного Анатолія Васильовича. У своєму заповіті він чітко зазначив, що ми маємо продовжувати глядіти за будинком до тих пір поки новий власник не прийме рішення про його подальшу долю. Також виділив певну суму для утримання нас та будинку. - Після короткої паузи додав. - Навіть після своєї смерті подбав про нас.

Оце підстава, дядько переклав все з хворої голови на здорову. Я не планувала тут залишатись довго, а мама, навряд, захоче покинути Францію та переїхати сюди.

- Зрозуміло. - Зітхнула. - Нотаріус сказав, що в Анатолія був інфаркт, я не знала що він хворів.

- Я теж не знав. Смерть застала всіх нас зненацька, але поговорімо про це іншим разом, ми вже приїхали.

Завбачливий водій відкрив переді мною дверцята авто, після цього взявся за мій багаж. Легкою ходою ступила на вимощену бруківку та вдихнула солодке літнє повітря.

- Міко! - Вигукнула Олеся. - Проходь, чого застрягла?

Жінка вибігла мені на зустріч та кинулась обіймати.

- Доброго дня. Тут все таке гарне. - Виправдовуюсь немов школярка. - Мені досі не віриться, що я тут.

З захопленням дивлюсь на одноповерхову споруду. Вона побудована на початку ХІХ століття, досить велика та має оригінальну галерею з чотирма колонами, що підкреслюють її велич.

- Шкода, що за таких обставин. - Зажурилась жінка.

Олеся Миколаївна одна з працівниць цього маєтку. Дядько винайняв її працювати на кухні років двадцять тому. В нього завжди був потяг до розкішного життя та дорогих речей. Всі ці атрибути солідності вимагають до себе уваги та часу, а з останнім в Анатолія було туго. За будинком необхідно було дбати та й за самим Анатолієм також. Так в домі з'явилась Олеся, а ще садівник дід Тарас та справжнісінький дворецький Олег Филимонович.

- Так. Зазвичай дядько до нас приїздив або мама прилітала, а я весь час зайнята роботою. - Повела плечима.

Дійсно, якось так склалось, що я весь час чимось зайнята. Спершу навчання, потім практика, робота, потім знову навчання і так далі. Анатолій розумів і ніколи не злився на мене, навпаки підтримував та давав поради. Він знав скільки зусиль мені коштувало потрапити до компанії, в якій я зараз працюю.

- Ходімо, я проведу тебе у твою кімнату. Відпочинеш та спускайся снідати.

- Коли приїде нотаріус?

- Об одинадцятій.

Олеся підхопила мене під руку та повела до будинку. Ого, всередині по цей час збереглися розкішні каміни із мармуру і ліпнина на стелі. Останній раз я тут була ще маленькою і тоді інтер'єр не склав на мене такого враження.