Розділ 3

Вечір повільно огортав вулицю сутінками. Дощ почався ще вдень і, здавалося, зовсім не збирався вщухати. Вітер гнув тонкі гілки дерев, зривав із них останнє пожовкле листя й жбурляв його на мокрий тротуар. За вікнами сусідніх будинків уже спалахували теплі вогники, але від цього вулиця не ставала затишнішою. Навпаки — у її бездоганній тиші було щось неприродне.

Рольф повернувся через два дні, як і обіцяв.

Едіт чекала на нього. Не тому, що мала якісь особливі плани на вечір, а тому, що скучила. Їй хотілося звичайної присутності чоловіка поруч: почути його голос, розповісти про дрібниці, які накопичилися за час його відсутності, разом повечеряти й хоча б на кілька годин відчути, що вони знову сім'я, а не двоє людей, які випадково мешкають під одним дахом.

Але Рольф повернувся лише фізично. Його думки залишилися десь далеко — серед документів, телефонних дзвінків і нескінченних обговорень нового проєкту, який, за його словами, мав стати однією з найвигідніших угод останнього часу. Він майже не випускав із рук телефон, а щойно переступив поріг кабінету, знову перетворився на людину, до якої не можна було достукатися.

До того ж у будинку з'явилося нове правило.

— Едіт, я серйозно. Не заходь до кабінету, коли мене немає.

Він сказав це спокійно, навіть не відірвавшись від екрана ноутбука.

— Я й раніше не мала звички там господарювати.

— Справа не в цьому. Там важливі документи. Я не хочу, щоб щось загубилося або опинилося не на своєму місці.

— Ти ж знаєш, я не торкаюся твоїх речей.

— Саме тому й прошу. Просто залиш усе, як є.

Він нарешті підвів очі й усміхнувся, ніби намагався пом'якшити власні слова. Потім коротко поцілував її в чоло й повернувся до роботи.

Розмова закінчилася так само швидко, як і почалася. Едіт не стала сперечатися. Вона лише подумки відзначила, що останнім часом у її власному домі з'являється дедалі більше місць, куди їй не можна заходити, і тем, про які краще не запитувати. Вона почувалася дивною гостею в житті чоловіка, якого колись вважала найближчою людиною.

Дощ стукав по склу, залишаючи на ньому химерні доріжки. Едіт сиділа на широкому підвіконні спальні на другому поверсі, заховавши ноги під колючу ковдру. Чашка какао давно охолола. Свічка на тумбочці догоріла майже до кінця, і дівчина нарешті загасила її, дозволивши кімнаті зануритися в напівтемряву.

Звідси було добре видно котедж навпроти.

Едіт уже звикла до його фасаду, до високих вікон і стриманого оздоблення. Будинок здавався дещо меншим за сусідні, але мав особливу архітектурну гармонію. Вона не раз ловила себе на думці, що хотіла б роздивитися його ближче, можливо, навіть замалювати деякі деталі.

Та сьогодні її увагу привернув не будинок.

До будинку навпроти повільно підкотив чорний позашляховик із затемненими вікнами. Світло фар ковзнуло мокрим фасадом, вихопило з темряви стовбури дерев і на мить залило світлом вікна другого поверху.

Автомобіль зник у гаражі.

З водійського боку вийшов лисий чоловік. Із протилежного — Вільям Блек. Останнім із машини вибрався Марк, темношкірий чоловік із привітною усмішкою, якого Едіт уже бачила раніше. Він зачинив дверцята й кинув щось своїм супутникам. Ті відповіли кривими усмішками.

Розмова була короткою. Усі троє зникли за дверима, ворота гаража зачинилися, а за кілька хвилин у котеджі спалахнуло світло.

Едіт відкинулася на подушку.

Після свого першого візиту до сусіда вона зробила два висновки. Перший: більше ніколи не приходити до нього без запрошення. Другий: Вільям Блек зовсім не такий простий, яким намагається здаватися.

Особливо другий.

У його манері триматися було щось оманливе. Невимушеність, спокій, упевненість у власних силах — усе це здавалося лише ретельно підібраною оболонкою. За нею ховалося щось інше. Щось, чого Едіт не могла ні назвати, ні пояснити.

Він не був схожий на звичайного бухгалтера, хоча цілком міг мати справу з фінансами. З великими фінансами. Можливо, настільки великими, що звичайні правила для нього просто не існували.

Вона вже збиралася відвернутися від вікна, коли за спиною почулися кроки.

— Знову спостерігаєш за сусідами?

Едіт здригнулася.

Рольф стояв у дверях спальні. Він повернувся непомітно, а на його обличчі грала рідкісна останнім часом усмішка. Схоже, справи нарешті пішли так, як він хотів.

— Ти мене налякав.

— Вибач.

Він підійшов ближче й обійняв її зі спини. Едіт відчула знайомий аромат його парфумів і на мить заплющила очі. Вона поклала долоні поверх його рук, дозволяючи собі повірити, що цей вечір усе-таки належатиме їм обом.

Рольф подивився у вікно.

— Цей будинок замалий для такої людини, як Вільям.

Едіт завмерла.

— Ти його знаєш? Нашого сусіда?

Рольф не поспішав відповідати. Він лише нахилився й торкнувся губами її шиї, трохи нижче вуха.

— Можна сказати й так.

— Що це означає?

— Це означає, що тобі не варто забивати голову чужими справами.

Відповідь була надто легкою, щоб задовольнити її цікавість, і надто звичною, щоб здивувати.

Вона хотіла поставити ще одне запитання, але Рольф уже стягнув із її колін ковдру. Його руки ковзнули під тонку тканину домашньої кофти, а губи залишили кілька поцілунків на шиї.

Останнім часом вони майже не мали часу одне для одного. Рольф постійно зникав на зустрічах, повертався пізно, а іноді й зовсім не приходив ночувати. Їхні вечори перетворилися на короткі розмови між телефонними дзвінками, а близькість поступилася місцем втомі та нескінченним справам.

Едіт скучила за ним. За його дотиками, за тим відчуттям, коли не потрібно нічого пояснювати, бо людина поруч і так усе розуміє.

Цього вечора Рольф здавався іншим. Він був уважним, нетерплячим, майже жадібним до її близькості. Едіт підкорилася його проханням і стала на коліна на підвіконня, де ще хвилину тому сиділа, загорнувшись у ковдру.