Розділ 2.1

Від’їзд Поля й Ракель виявився несподівано сумним. Вони збиралися провести всю зиму в Корнуоллі — подалі від лондонського холоду, вітру й нескінченного дощу, як робили це кожного року. Ракель розповідала про це з таким захопленням, наче вони вирушали не просто до іншого графства, а в маленьку казку: затишний будинок неподалік моря, довгі прогулянки узбережжям, ранкова кава біля вікна й вечори, коли єдиним звуком за стінами стає шум хвиль.

— Узимку там зовсім інший світ, - запевняла вона, складаючи останні речі до валізи. — Навіть коли небо сіре, море все одно прекрасне. А ще там можна годинами гуляти й не зустріти жодної людини. Уявляєш, Едіт? Жодної!

— Для мене це звучить радше як покарання, - засміялася Едіт. — Я, здається, ще не готова добровільно залишитися без людей на кілька годин.

— Ти просто не знаєш, як це чудово, - втрутився Поль. — Хоча, якщо Ракель буде й далі розповідати всім, як нам пощастило з будинком, за тиждень у нас збереться пів Лондона.

— Не слухай його, люба, - Ракель легенько штовхнула чоловіка ліктем. — Він бурчить, але сам уже третій день перевіряє прогноз погоди для Корнуоллу.

Поль лише зітхнув, не намагаючись заперечувати.

Перед від’їздом Ракель міцно обійняла Едіт і взяла її за руки.

— Ти повинна приїхати до нас у гості. Не просто обіцяти, а справді приїхати. Ми залишимо тобі найкращу кімнату, а я приготую щось смачне. Можеш навіть узяти Рольфа із собою, якщо він знайде у своєму розкладі хоча б один вільний день.

— Я спробую його переконати, - відповіла Едіт, хоча вже знала, що це буде непросто.

— А якщо не вийде, приїжджай сама. Тобі не потрібно весь час чекати, поки хтось зможе скласти тобі компанію.

Ракель сказала це лагідно, без докору, але Едіт чомусь запам’ятала саме ці слова.

Поль, який уже виніс одну валізу до машини, повернувся по дружину й пообіцяв, що вони телефонуватимуть. Потім вони ще раз запросили Едіт у гості, побажали їй гарної зими й нарешті поїхали.

Едіт довго стояла біля вікна, спостерігаючи, як їхня машина зникає за поворотом.

Вона щиро раділа за них. Полю й Ракель було добре разом — у них були свої звички, жарти, маленькі суперечки й та особлива близькість, яка виникає лише тоді, коли люди прожили пліч-о-пліч достатньо років. Вони вміли знаходити радість у простих речах і не соромилися показувати, що досі подобаються одне одному.

Поруч із ними Едіт почувалася так, ніби потрапила в будинок, де життя давно знайшло свій ритм.

Тепер же їхні вікна навпроти залишатимуться темними всю зиму.

Вона відступила від скла й озирнулася на власний будинок. У тиші особливо виразно відчувалася відсутність Рольфа. Він знову затримувався на роботі, і Едіт не мала жодного уявлення, коли він повернеться.

Запрошення Ракель усе ще звучало в її голові. Корнуолл, море, довгі прогулянки… Можливо, колись вона справді туди поїде. Та зараз їй хотілося бодай трохи відчути, що вона живе не лише в очікуванні чужого повернення.

Саме тоді її погляд знову зупинився на будинку навпроти.

Тепер, коли Поль і Ракель поїхали на всю зиму, познайомитися з іншими сусідами здавалося цілком природним рішенням.

І, можливо, у неї нарешті з’явилася причина перестати дивитися на той будинок лише здалеку.

***

Едіт ще раз поглянула на будинок навпроти. У вікнах відбивалося бліде вечірнє небо, а за склом ледь помітно коливалася тінь фіранки. Їй здалося, що хтось стоїть біля вікна, та за мить силует зник.

Вона відвернулася. Напевно, просто гра світла.

Після від’їзду Поля й Ракель до Корнуоллу на  вулиця здавалася ще тихішою. Едіт уже встигла звикнути до думки, що за кілька кроків від її будинку живуть люди, з якими можна перекинутися словом, попросити про дрібну послугу чи просто поговорити про погоду. Тепер же навіть ця маленька втіха зникла.

Повернувшись на кухню, вона дістала з духовки ягідний пиріг. Теплий аромат малини й тіста наповнив кімнату. Едіт відрізала шматочок, скуштувала й задоволено кивнула сама собі.

Пиріг вийшов чудовим.

А ще це була непогана нагода познайомитися із сусідами. Значно пристойніша, ніж чесно зізнатися собі, що їй просто бракує спілкування.

Вона загорнула пиріг у пергамент, накинула пальто й перейшла вулицю.

Будинок навпроти здавався доглянутим, але позбавленим будь-яких ознак справжнього життя. Жодних квітів на підвіконнях, жодних речей біля входу, жодного випадкового безладу. Усе було надто акуратним, майже навмисно нейтральним.

Едіт натиснула на дзвінок.

За дверима пролунали кроки. Замок клацнув, і на порозі з’явився чоловік.

Він був темношкірим, широкоплечим, із коротким волоссям і уважними карими очима. На ньому була темна сорочка з підкоченими рукавами. Його погляд ковзнув по Едіт, затримався на загорнутому пирозі й повернувся до її обличчя.

— Добрий вечір, - привіталася вона. — Вибачте, що без попередження. Я ваша сусідка. Ми живемо навпроти.

— Едіт? - запитав він.

Вона здивовано підняла брови.

— Так. Звідки ви знаєте моє ім’я?

На його обличчі промайнула ледь помітна усмішка.

— Вілл згадував, що в сусідньому будинку оселилося подружжя.

— А, зрозуміло.

Відповідь була цілком логічною. І все ж Едіт на мить здалося дивним, що незнайомець одразу назвав її на ім’я. Вона відкинула цю думку: мабуть, Вілл уже встиг розповісти про них комусь із друзів.

— Я принесла пиріг, - пояснила вона, простягаючи згорток. — Подумала, що було б непогано познайомитися. Ми переїхали сюди не так давно, і я ще майже нікого не знаю.

Чоловік прийняв пиріг.

— Дуже люб’язно з вашого боку. Я Марк.

— Рада знайомству.

— Навзаєм. Заходьте, я покличу Вілла.

Він відступив, пропускаючи її всередину.

Едіт переступила поріг і мимоволі озирнулася. Передпокій був просторий, зі світлими стінами й темною підлогою. Усе виглядало стримано й дорого, але без показної розкоші. Звідкись із глибини будинку долинало ледь чутне гудіння. Вона підвела очі до стелі, намагаючись визначити джерело звуку, та Марк уже звернувся до когось у сусідній кімнаті.