Розділ 2

Париж був для Едіт вічним супутником, вірним другом і тим самим плечем, на яке можна спертися, коли світ довкола ставав надто гучним або, навпаки, нестерпно тихим. Він умів утішати без зайвих слів. Досить було звернути на знайому вуличку, почути з відчиненого вікна стару пісню Шарля Азнавура, помітити кота, що дрімав на лавці, або зупинитися біля маленького ресторану неподалік Опери Гарньє, щоб відчути: вона вдома.

Париж не вимагав від неї пояснень. Він приймав її будь-якою — втомленою, роздратованою, щасливою, розгубленою. Тут завжди знаходилося місце для келиха сухого червоного вина, випадкової розмови з незнайомцем у черзі по свіжий багет, довгої прогулянки без мети. Навіть дощ у Парижі здавався частиною загального задуму: він змивав із вулиць пил, змушував каміння виблискувати й надавав старим фасадам особливої виразності.

Едіт любила спостерігати, як місто змінюється протягом дня. Вранці воно було діловим і нетерплячим, опівдні ставало галасливим, а ближче до вечора ніби скидало із себе втому й починало жити повільніше. У такі години вона могла годинами блукати вулицями, розглядаючи старі балкони, химерну ліпнину й високі вікна, за якими ховалися чужі історії.

Вона часто уявляла, скільки людей до неї дивилися на світ крізь ці вікна. Хтось чекав на повернення коханої людини, хтось ухвалював рішення, здатне змінити все життя, а хтось просто пив каву, навіть не підозрюючи, що саме цей нічим не примітний вечір колись стане дорогим спогадом.

Їй подобалося думати, що міста, як і люди, уміють зберігати таємниці.

Лондон зустрів її інакше.

Едіт дивилася у вікно чорного позашляховика, поки той повільно рухався мокрими сірими вулицями. Краплі стікали склом, перетворюючи зустрічні вогні на довгі розмиті смуги. Будинки здавалися суворими, небо — низьким, а люди, що поспішали під парасолями, ніби намагалися якнайшвидше зникнути з вулиці.

Вона намагалася знайти в цьому місті бодай щось, що могло б викликати її цікавість. Старі фасади, масивні двері, ковані огорожі — усе це, безперечно, заслуговувало на увагу архітекторки. Та зараз вона дивилася на будівлі не професійним поглядом, а очима людини, яку проти її волі переселили в чуже життя.

— Ну що, мила? - запитав Рольф, не відриваючи погляду від дороги. — Уже придумала, що тобі тут сподобається?

Едіт повернулася до нього. Він усміхався тією спокійною усмішкою, якою зазвичай супроводжував обіцянки, у яких сам не сумнівався.

— Я ще не встигла нічого роздивитися.

— Отже, попереду в тебе багато відкриттів.

— Сподіваюся.

Рольф кинув на неї швидкий погляд.

— Прозвучало не надто переконливо.

— Я просто втомилася.

— Звісно. Дорога була довгою.

Він простягнув руку й на кілька секунд накрив її долоню своєю. Цей жест був звичним, майже автоматичним, але Едіт усе одно легенько стиснула його руку у відповідь. Їй не хотілося, щоб він помітив, наскільки вона напружена. Останні тижні й без того були непростими для них обох, і вона не збиралася перетворювати перший день у Лондоні на чергову розмову про те, чи правильно вони вчинили.

Адже вона сама погодилася почати все спочатку. Ніхто не змушував її кидати звичне життя, роботу, друзів і вулиці, які вона знала майже напам’ять. Коли Рольф уперше заговорив про переїзд, вона навіть спробувала уявити його як пригоду. Нове місто, нові можливості, новий етап їхнього шлюбу. Зрештою, хіба не заради цього люди наважуються на зміни?

Але погодитися на зміни й бути до них готовою — не те саме.

— Ти ж розумієш, що це тимчасово? - запитав Рольф, наче вгадавши напрям її думок. — Перші тижні завжди найважчі. Треба звикнути до будинку, району, людей. Потім усе налагодиться.

— А якщо мені тут не сподобається?

— Тоді щось вигадаємо.

Він сказав це легко, майже весело, ніби йшлося про невдало вибраний ресторан, а не про місто, у якому їм належало будувати життя.

— Ти говориш так, наче ми можемо будь-якої миті зібрати речі й поїхати.

— А чому ні? - Рольф знизав плечима. — Якщо нам тут справді не підійде, обговоримо інші варіанти.

Едіт уважніше подивилася на нього. Здавалося, він говорив щиро. І все ж вона знала: за цією легкістю стояла впевненість людини, яка вже ухвалила рішення й тепер вважала всі інші сумніви тимчасовими незручностями.

— Я не хочу, щоб ти думав, ніби я шкодую про переїзд, — сказала вона.

— А ти шкодуєш?

Запитання прозвучало несподівано прямо.

Едіт відвела погляд до вікна.

— Я поки що не знаю.

Кілька секунд у машині було чути лише шелест шин по мокрому асфальту.

— Це чесна відповідь, - нарешті промовив Рольф. — Але я сподіваюся, що колись ти скажеш мені щось інше.

Він не підвищив голосу й не став сперечатися. Можливо, саме тому Едіт відчула провину. Їй захотілося негайно виправити сказане, переконати його, що вона впорається, усміхатиметься, гулятиме містом, знаходитиме нові місця й перестане порівнювати кожен куточок Лондона з Парижем.

Вона хотіла стати тією дружиною, яка вміє підтримувати чоловіка, а не тією, чиї сумніви стають додатковим тягарем на його плечах.

— Я постараюся, - тихо сказала вона.

Рольф знову усміхнувся й перемкнув передачу.

— От і добре. Ти ще полюбиш це місто.

Едіт не відповіла.

Вона чула прикмету, що дощ у день весілля віщує довгий і щасливий шлюб. Тоді всі сміялися, вітали їх і запевняли, що це добрий знак. Рольф теж жартував, що тепер щастя на довгі роки їм гарантоване.

Тепер Едіт мимоволі думала: якщо дощ обіцяє щастя, то що має обіцяти місто, у якому він, здається, ніколи не припиняється?

За два тижні після переїзду Едіт уже не знала, чим заповнювати довгі години в новому домі.

Особняк, який вибрав Рольф, був прекрасний: світлі стіни, високі стелі, просторі кімнати, невеликий фонтан у внутрішньому дворику. У вітальні стояли свіжі квіти, у їдальні виблискувало начищене срібло, а важкі штори підібрали так, щоб м’яке світло падало на паркет і меблі під правильним кутом. Прислуга стежила за порядком, кухня ніколи не пустувала, а в кімнатах завжди було все необхідне.