I

Шістдесят довгих років штилю розкинулось перед втомленими очима неосяжною сіро-зеленкуватою гладдю. Пронизливий жовтневий вітер скуйовджує мені волосся, і довгі кучеряві пасма настирливо так лізуть до рота, лоскочуть ніздрі. Я чомусь зовсім не відчуваю холоду і навіть не помічаю, що куртка, поспіхом знята ще на початку подорожі, так і залишилась лежати десь на задньому сидінні авто. Всі мої думки повільно розчиняються в темній безодні Кременчуцького моря.

Я стою майже на краєчку крутого обриву й невідривно вдивляюся в каламутні глибини водосховища, поки моє нутро бентежить і пронизує наскрізь те саме хворобливе відчуття абсолютної, майже трансцендентної ідеальності моменту. Ніби сам Всесвіт шепоче мені шелестом пожовклого листя на вікових деревах, відлунює криком самотнього птаха, що кружляє в безхмарно-синьому небі, про те, що моє місце — саме тут, а час мій — лише зараз.

Одначе дивно, та крива життя мого — від свідомих спогадів дитинства до бентежного сьогодення, лишень опосередковано перетинається з цим водосховищем, котре хтозна відколи ще місцевий люд красномовно нарік “морем”.

— І чому ж не океаном? — глузливо допитується у мене Мауріц, поки сам безкінечно перемикає радіостанції в марних спробах знайти бодай щось сприятливе для чутливого слуху інтелектуально-зверхнього міленіала. І його власного.

— Не осягнути тобі всієї загадковості слов'янської душі... — хитаю головою я, злегка посміхаючись. Очевидно, що в діапазоні між радіо “Шансон” і “Ретро-ФМ” не існує нічого, хоча б віддалено придатного для ненав'язливого звучання на бекграунді нашої млявої розмови. Але цього я йому, звісно, не говорю. Нехай трішки помучиться, раз сам напросився. А втім, Бутирка, Круг і Олєг Винник — це теж своєрідний колорит.

За вікном іноді мелькає жовтіюче де-не-де убранство висаджених вздовж траси дерев, повільно пропливають повз скромні селянські хати в легкому серпанку диму осінніх багать. А трохи згодом, погляду неохоче відкриваються стидливо-голі, виснажені довгим плодючим літом, поля, в м'якому багряному світлі призахідного сонця. Скільки сокровенності, інтимності дарують моєму оку ті цілком звичайні краєвиди! Думається мені з сумом, що так осмислювати землю спроможна лише та людина, чиє коріння, що довгі роки вростало в самі безодні тієї землі, було враз висмикнуте й закинуте, мов криваве жертвоприношення, в гігантські жорна сучасного глобалізованого світу. І посічене. І перемелене вщерть.

Цікаво, а про що зараз думає Мауріц?

Мауріц...

— Откуда? З Южної Ахрики? Так це шо він, получається... чорний? — бабця Ліда традиційно сидить на старішому з двох диванів “середньої” кімнати, як ніколи органічно вписуючись в строкату рябизну її інтер'єру. Хоча цей музей українського побуту пострадянського періоду (в усій його потворній красі) і кімнатою назвати важко. Тут вам і древній совдеповський “пенал” із темного дерева, і “хвотообої” з ландшафтами садів якогось царського палацу довжиною в усю стіну, і дбайливо накопичувані декількома поколіннями полчища м'яких іграшок, численні колекції запилених порцелянових сервізів, що ніколи так і не пішли в ужиток, та ще сила-силенна казна-якого мотлоху. Ця еклектична мішанина епох і стилей спочатку з незвички приголомшує навіть мене, колишню мешканку цієї оселі, а нашого закордонного гостя, далебі, має вразити наповал.

Ще кілька довгих секунд бабця поперемінно глипає то на мене, то на маму своїм підозріливим, сповненим непорозуміння поглядом. А декілька митей по тому й зовсім заходиться сміхом, певне думаючи, що я все ж таки жартую, бо “чорних” вона тільки в “тілівізорі” бачила, і уявити такий екземпляр прямо тут, посеред своєї хати їй апріорі не видавалось можливим. А ми з мамою сидимо напроти, на новій, нещодавно придбаній яскраво-фіолетовій канапі, вже ледь не давлячись від сміху. Проте наполегливо і цілеспрямовано тягнемо до останнього. Не хочеться ось так відразу розкривати всього грандіозного масштабу інтриги спантеличеній бабці — не кожен же день їй доводиться врочисто приймати в своїй світлиці потенційного зятя, та й до того ж — іноземця...

— Ну хай так, — врешті змиряється стара і я напружуюсь, готуючись почути її завжди мудрий в простоті своїй вердикт. — Главне, шоб путній був — а там... шо чорний, шо жовтий — то не про мою честь діло, — отримую я таке довгоочікуване, хоча й досить своєрідне благословення від старійшини нашого сімейного клану, і швиденько підриваюся з канапи, аби по-блюзнірськи вклонитися їй під гучний акомпанемент маминого сміху.

Та коли я заводжу до хати високого, блакитноокого блондина, бабця аж підскакує з подиву й плескає долонями в цілковитому захопленні.

— Боже! В Ахриці ще й такі бувають? — ціль досягнута: Лідія Анатоліївна до повного заціпеніння зачарована красою і презентабельністю південноафриканського гостя.

Не менше вражена вона і його говірливістю, адже наступні добрі півгодини минають для мене за кропіткою працею перекладача з англійської на український суржик, і навпаки. Навчений та, що найголовніше, такий охочий до “small talks” Мауріц задає тон розмові, демонструючи бабці всі принади свого західного, майже американського виховання, поки вона слухає його (і, відповідно, мій переклад) до того уважно і зацікавлено, що інколи навіть роззявлює від подиву рота. Нерідко вставляє бабця й свої п'ять копійок, на що неодноразово приголомшений таким неординарним почуттям гумору Мауріц не розгублюється і зі звичною своєю посмішкою пай-хлопчика відповідає власними дотепами. А я мовчу і просто тішуся собі з тої цілковитої ідилії, котра панує між цими двома.