***

Вʼєхо припаркував невеличкий рожевий зореліт, позичений йому дядечком на один день, на стоянці приватних зорельотів неподалік від ксеноботанічного саду о восьмій ранку за часом нульового меридіану Квельпʼєлло — економічної столиці Галактичної Республіки.

Ксеноботанічний сад розміщувався на космічній станції, на якій також був Парламент Галактичної Республіки. Десятки тисяч розумних істот з усієї галактики відвідували станцію кожен день. Храми, торгівельні та розважальні центри, а також величезний концертний зал, галерея образотворчого мистецтва та ботанічний сад, до якого привозили рослини звідусіль, слугували окрасою станції, розташованої на околицях зоряної системи з планетою, політичною столицею Республіки.

Проте вся ця велич та розмаїття не відволікали увагу Вʼєхо — з рослинами йому завжди було цікавіше, ніж у крамницях.

О восьмій пʼятнадцять він схилився над кущиком з далекої планети і сказав:

— Доброго ранку.

— Це ви мені? — почув у відповідь жіночий голос.

Вʼєхо розпрямився і розвернувся. Струнка, невисока, вбрана за останнім писком галактичної моди (напевно, він не дуже-то розбирався в ній) білявка приблизно його віку привітно всміхнулася з відтінком іронії, що дещо псував гарненьке личко.

— Ні, не вам, — розгублено відповів Вʼєхо. — Це я до нього звертаюсь, — вказав він на кущик.

— Ви розмовляєте з рослинами? — розсміялася білявка.

— Ну… Загалом, так. Я штудіюю ботаніку, планую займатись дослідженнями ксенорослин, для моєї планети ксено, звісно. Я бачив цей вид рослин на Квельпʼєлло, але тут він представлений як рідкісний.

— Ми звемо це бадилля кульбабами, — пхикнула білявка.

— О, ви з Квельпʼєлло? — пожвавився Вʼєхо.

— Так, — дещо зверхньо поглянула на нього білявка. — А ви з цієї зоряної системи?

— Так, — кивнув Вʼєхо. — Мене звати Вʼєхо. А вас?

— Мафальда. Мафальда де Феліціс. То навіщо ви розмовляєте з бурʼяном?

Вʼєхо пильно подивився на Мафальду. Префікс «де» вказував на те, що вона шляхетного роду. Але хіба ж це підстава, щоб називати рідкісний вид рослин «бурʼяном»?! Нешанобливе ставлення його неабияк роздратувало. Намагаючись зберегти ввічливий тон голосу та ретельно добираючи слова, Вʼєхо сказав:

— Значущість живої істоти не вимірюється тим, «бурʼян», як ви кажете, вона, чи ні. Дивно, що ви опинились тут, в ксеноботанічному саду.

— О, в цьому немає нічого дивного, — усміхнулась Мафальда. — Моя мати — депутатка Парламенту, а я її сьогодні супроводжую в поїздці. Поки вона займається важливими державними справами, я нудьгую та розглядаю памʼятки архітектури й садівництва на цій космічній станції.

— Я люблю рослини й люблю з ними поговорити, — знизав плечима Вʼєхо.

— І що ж вони вам відповідають?

— Хіба це важливо? — здивовано відповів питанням на питання Вʼєхо.

— Тоді це марнування часу. Ще більше марнування, ніж моє перебування тут. Тільки заради матусі, — закотила вона очі до високого склепіння саду, імітуючого небо. — Її зореліт в ремонті, татко свій не дав, тож мені доводиться сьогодні шоферувати на власному. Громадський транспорт літає повільно, а в неї термінова, позапланова, важлива нарада.

— Так, недоліки галактичного громадського транспорту такі ж самі, як і планетарного, — всміхнувся Вʼєхо. — А ще він вічно спізнюється.

— Отож! — вигукнула Мафальда. — Тому я за водія.

Нарешті їм вдалося знайти спільну тему для обговорення. Але «бурʼян» не давав Вʼєхо спокою. Вони неквапно пішли доріжками саду, Мафальда роздивлялася колекцію рослин, а Вʼєхо раптом присів навпочіпки біля ще одного кущика і привітався з ним.

— Спробуйте й ви, — запропонував він Мафальді. — Це зовсім просто — сказати «привіт» живому створінню!

— Це дурниця, — пирхнула Мафальда. — Рослини не розмовляють у відповідь.

«З вами нудно, — несподівано почули вони обидвоє у свідомості. — Але дехто хоча б ввічливий, а не пихатий».

— Ви це чули?! — перелякано прошепотіла Мафальда.

— Так, — кивнув Вʼєхо.

— У нас галюцинація від випарів рослин з усієї галактики? — струснула головою Мафальда.

— Я так не думаю, — заперечив Вʼєхо.

«А ще у декого з вас повно… немає слів… бліх!» — почули вони продовження.

— Це точно галюцинація. Які блохи? — обурилася Мафальда.

— Думаю, він має на увазі паразитів, яким не може підібрати відповідну назву, — замислено пробурмотів Вʼєхо.

«Прошу звертатися до мене «вони», я вам не він, не вона і не воно».

— Пробачте, — сказав кущику Вʼєхо.

«На моїй рідній планеті з вас би всіх бліх вигнали», — бурмотіли про своє кущик.

Вʼєхо подивився на невеличку голографічну табличку, яка сповіщала, що кущик є різновидом Artemisia abrotanum, пересадженим з прабатьківщини людства Землі на планету Тіроссо.

Мафальда тим часом почала чухатись.

— Що з вами? — здивувався Вʼєхо.

— Я дуже нервуюся! Хіба ви не бачите? Блохи… Який жах!

— Я вперше знайшов ксеновид рослин, який комунікує телепатично! — радісно повідомив Мафальді Вʼєхо. — І ніяких бліх у вас не бачу.

— Це маячня, — буркнула Мафальда, продовжуючи чухатися.

«Блохи, блохи, — бурмотіли кущик. — Особливо в тебе, панянко, їх багато».

— Вʼєхо, врятуйте мене! — зі сльозами на очах звернулася до Вʼєхо Мафальда. — Прошу вас! Злітаймо на Тіроссо і нехай там тих бліх вигонять!

— Але як же ваша мама? — здивовано подивився на Мафальду Вʼєхо.

— Мама нехай сама летить звідси, в неї є довіреність на керування моїм зорельотом, — шморгнула носом і чхнула Мафальда. — Все життя я жила спокійно, а тепер виявилося, що в мене блохи!

— Може вони просто розважаються, — всміхнувся Вʼєхо.

«Блохи, блохи», — бурмотіли кущик.

Вʼєхо нахилився ближче до кущика. Те, що він почув, його здивувало, розсмішило, але трохи й збентежило.

— Добре, — сказав він вголос.

— Ви про щось говорили з ним? — похмуро спитала Мафальда.