Розділ другий

~

Публікація мого твору на інших платформах заборонена без офіційного дозволу автора

~

Приємного читання!

~

     Напередодні 

     Вітерець подув неприємною прохолодою і Іен важко зітхнув. Всі прохожі зайнято крокували повз нього, майже не помічаючи його. Він задрижав від холоду, який пробирав прямо до кісток. Зима цього року виявилась і справді морозную, але без снігу, який хоч якось би оправдував такий холод. Іен кашлянув і заховав бліді, крижані руки під пахвами. 

     Іен кинув кволий погляд на білосніжні двері кафе "New London"*, де він зазвичай обідав. Аромати різноманітних спецій вабили його завітати до нього, тож юнак не витримав і відчинив їх. Ох, цей запах ще незмелененої кави! Тепло цього місця зігрівало його, а пар вдаряв у ніс. 

     — О, Іен! — вигукнув худий чоловік-офіціант у молочно-білому фартуці і полишивши відвідувача, підбіг до юнака.

     — Га? — озвався він. — О, Саймоне! Як життя? Давно не бачив тебе тут.

     — Та я трохи зайнятий був, син захворів там, дочка школу закінчила, тож прийшлося взяти відпустку, — заходився оправдовуватися Саймон і почухав свого довгого носа. — А ти як? Так довго не спілкувалися!

      — Мама захворіла, — через зуби сказав Іен, опустивши очі.

      — Оу-у... — офіціант із жалістю глянув на нього. — Ну, е-ем, можеш поїсти за рахунок закладу!

      — Ой, не треба! — удавано усміхнувся Іен. — Я й сам можу заплатити, все гаразд! Я, звичайно, вдячний... 

      — Я наполягаю! Сідай і очікуй свій обід, тобі ж потрібні гроші, а ти в нас, як-не-як, постійний клієнт, —мовив він і посадив Іена за найближчий столик.

       Юнак не опирався та слухняно присів. Він глибоко зітхнув, озирнувшись. На стінах кафе висіло кільканадцять дерев'яних дощое для оголошень. Надзвичайно багато було різноманітних клаптів паперу з необережно написаними слова, щось на кшталт: "Здаю, куплю, продам свиню...". Його привабив охайний аркуш по середині із різнокольоровими літерами, немов це оголошення написала якась мала дитина:

"

Потрібен наглядач собак!

Дуже часто бракує часу для догляду за моїми маленькими мопсом та бульдогом!

Оплату обговоримо на співбесіді!

Дзвонимо за номером: xxxxxxx

"

      Іен зацікавлено розглядував його, навіть не помітивши, як прийшов його друг-офіціант. 

      — Приходила сьогодні вранці досить така симпатична дівчина і повісила його, — промовив той і вказав пальцем на оголошення. — Дуже мила та ввічлива. Але дивакувата. 

      — Чому? — запитав Іен, обернувшись до нього.

      — Ну, — він присів навпроти юнака. — Окрім цього, замовила у нас філіжанку кави. Отримавши, почала якось по-химерному рухати руками, ніби щось пересуваючи у повітрі. Я довго спостерігав за нею, і раптом вона підскочила, трохи не переливши на себе напій, і чимдуж побігла кудись. Я оговтатися не встиг, як вона знову забігла, кинула пару купюр на стіл, допила каву й знов помчала, як та коняка!

      — Гм, — відкусивши добрий шмат сендвічу, що йому приніс його друг. Його зацікавила пропозиція, оскільки собак він обожнював. Кілька разів у дитинстві йому доводилося наглядати за двома шоколодного кольору пухнастими чау-чау тітоньки Моніки. Взагалі вони були досить слухняними та грайливими, а коли приходила хазяйка, за добре виконану роботу він отримував чи карамельку, чи пару фунтів, які маленький Іен витрачав, аби купити булочку Челсі*.

~

        Дім, де повинна була пройти співбесіда, був на Риджент-стріт. Іен не жадав іти туди пішки, оскільки і так наївся сендвічами, так ще й втомився після того, як він цілісінький день напередодні був біля своєї матері. Його матуся була рудоволосою, повноватою жінкою із рум'яними щоками. До того, як батька не стало, вона мала чи не весь Лондон за друзів. Після смерті чоловіка вона стала грубою та пихатою.

       Іен байдуже дивився на людні вулиці Лондона, поки їхав на таксі. Заїхавши за ріг, таксі зупинилося на потрібній вулиці. Юнак неохоче віддав гроші і вийшов із автівки. Він озирнувся і побачив величезний, крислатий дуб, який ніби хотів завітати до вікон будинку. Сама споруда була невелика, але дуже розкішна: ніжно-коралового кольору цегла, двері та вікна оздоблені сріблом, навкруги солом'яні кошики із пахучими квітами. Іен, милуючись домом, забувся, за чим він сюди приїхав. Оговтавшись, він обережно ступив на сходинку на порозі і глянув на перламутрову, блискучу вивіску біля брунатних дверей. "The detective agency " Umbrella" ". Він досить довго розглядував її, що навіть не помітив, як двері прочинилися.

        — О, Ви вже приїхали! — він побачив струнка, худенька дівчина і широко посміхнулася йому.

        Вона схопила його за руку і грюкнула дверима позаду нього. Дівчина помчала по сходам, а Іен за нею, ледь не спіткаючись. Нарешті вона добіжала до дверей своєї квартири, відчинивши ногою двері.   

        — Ну, проходь! — кинула вона Іен і подарувала йому сяючу посмішку. Її ніжно-горіхові очі засяяли від щастя, а щоки покрилися легким рум'янцем.

        — Е-ем, дякую, — затнувся він.

       — Ой, я же не представилася! Мене звати Рамона Люсінда Страуд, — вона простягнула йому свою руку. Він потиснув її теплу руку і відповів їй усмішкою.

       — А я Ра... ой, Іен. Просто Іен, — пробелькотів він. 

       — Приємно познайомитися, — вона ніяково відвела погляд. — Алекс! Люсі! А ну привітайте нашого гостя!