Парасолька як символ чесності
Їду в маршрутці до стоматолога. Сиджу біля вікна. Свою метрову парасольку залишила під вікном, поклавши її частково на крісло.
Залишається остання зупинка, а потім мені треба виходити.
Дзвінок по мобільному.
Чоловік на тій стороні зв'язку...
Я відповіла.
А потім... спохватилася, щоб не пропустити свою зупинку.
Швиденько вийшла з маршрутки, а потім поспішила на іншу сторону проспекта до будівлі, де була стоматологія.
Увійшла у стоматологію. Повісила куртку, надягла бахіли, поставила пакет біля дивану.
Сіла на диван, дістала книжку та поринула у світ порад виховання дітей.
Мене покликали до кабінету.
Півтори години процедур - і я вже біля стійки, розраховуюсь та записуюсь на новий візит.
Залишивши стоматологію, я вирішила пройти трохи у сторону порта, де моєї маршрутки кінцева, щоб краще поміститися у маршрутці з можливістю сісти (чи взагалі в неї влізти), та ще по дорозі запевнитися, що Обласна дитяча бібліотека на іншій стороні проспекта працює, бо біля нас, де ми живемо, вже дві бібліотеки зачинилися. А мені так хочеться після прочитання цієї книги віддати її до бібліотеки, бо місця вдома зовсім не вистачає. А залишати книжку на лавці якось не те під час війни, бо залишені речі сприймаються як загроза. Може у книжці вибухівка? Тому краще віддати книжку у руки, ніж десь "випадково" її залишити, як я колись робила кілька разів.
Йду. Виглядаю на іншу сторону проспекта.
Раптово до мене приходить думка, що зі мною була парасолька.
Спершу відчуття паніки.
Де ж я загубила парасольку?
Її ж подарувала мені мати...
Така гарна, рожева, з різнокольоровими клаптиками по краях, міцна, якіснаширока, ціла, зовсім не ламалася.
А грошей мені не вистачає на мою коронку для наступного візиту до стоматолога.
Підкрадається інша думка: вона незручна, довга, завжди заважала. І мені раніше сподобалися у жіночому магазині поблизу нашого будинку три парасолькі, які складаються у зручний розмір, на блакитному фоні зі синіми трояндами, на білому фоні бежеві троянди, а третя парасолька була з рожевими трояндами з бежевим фоном. Але ж вони коштували по 230 гривень кожна. А мені не вистачає заплатити залишок за коронку, не враховуючи на те, що я записалася на дату після моєї заробітної плати, тобто з урахуванням тієї наступної зарплатні. Прийдеться перезаписуватися на більш пізну дату та ходити довше з тимчасовою коронкою.
Бігу до стоматології.
Пам'ятаю, що заходила до них без парасольки, що не помічала, як лікар у кабінеті перечиплявся через неї, але хочу перевірити як хол, так і сам кабінет.
Заходжу. Пояснюю свою проблему, перевіряю хол, прошу жінку-працівницю подивитися у кабінеті стоматолога.
Нічого.
- Мабуть я залишила у маршрутці. - припускаю я.
- Якщо ви залишили у маршрутці, то парасолька вже пропала. - пояснює мені працівниця.
- Ні. Є чесні люди. - не погоджуюся з нею.
Що ж...
Поспішаю на зупинку.
Бачу маршрутку з потрібним номером маршрута.
Заходжу. Водій маршрутки великий, завбільшки того, який був у тому транспорті, яким я приїхала сюди.
Але я спитала про всяк випадок про свою рожеву парасольку.
Звісно ж, що там її не знаходили.
Ми живемо так, що з кінцевої швидким кроком треба йти чотирнадцять хвилин додому, а з іншої зупинки хвилин вісім. Зловити транспорт єдиного маршруту, який зупиняється майже біля нас, важко, бо він рідко ходить, тому я одразу йду туди, де багато маршрутів.
У дорожному кармані стояли дві маршрутки потрібного мені номера.
Я до їхніх водіїв. Передивилася кожну машину двічі.
- Парасолька хороша? - питає мене один з тих водіїв.
- Хороша. Рожева, ціла. - відповідаю я.
- Одже, тим паче з парасолькою хтось вийшов на зупинці.
Я відійшла убік: чекаю наступну маршрутку.
Через п'ять хвилин у карман заїджає ще маршрутка цього номера маршруту.
Я дивлюсь на водія, він дивиться на мене через відкрите вікно.
- Ви до мене? - поцікавився він, коли під'їхав.
- Я залишила рожеву парасольку...
Водій мені киває головою, жестом запрошуючи до дверей для пасажирів.
Я обіжала маршрутку спереду та до тих дверей.
Під панеллю керування біля дверей на вході на видному місці лежить моя метрова рожева парасолька, завернута зкраю у паперову серветку.
- Дякую! Велике! - з радістю схопила я свою парасольку та пішла.
Проходячи біля іншої маршрутки, яку я нещодавно обшукувала, стукаю у вікно та показую свою парасольку.
Та йду.
А водій з цієї маршрутки мені кричить услід:
- А відмити пляшкою парасольку?
Чую, як той водій, який зберіг мою парасольку для мене, голосно відповідаю:
- Нічого не потрібно!
- Дякую! - повторюю я, дивлячись ззовні на того водія через вікно іншої маршрутки, водій якої запропонував віддячити тому чоловікові.
Але ж мені треба економити, щоб долікувати зуб, та ще ж купувати продукти, платити за проїзд, комунальні послуги...
Я йду звідти, міцно та жадібно стискаючи пальцями свою рожеву метрову парасольку, подаровану мені моєю матір'ю, парасольку, яка довела мені,що є чесні люди, які передали її водію, а він, чесний водій, поклав її так, щоб власниця знайшла свою втрату.
Парасольку як символ чесності, що є чесні люди.