Глава 12

За дверима був сад. Не схожий на жоден із тих, що вона бачила. Там не було ні дощу, ні снігу, ні жовтогарячого неба. Було просто сонячно. І над головою висіла веселка — така яскрава, що здавалося, ніби хтось розлив по небу всі кольори світу

У центрі саду сиділа бабуся. Жива. Молода. Вона усміхалася

— Ти прийшла, — сказала вона

Марта хотіла запитати «як?», але замість цього просто сіла поряд

— Ти шукала мене? — запитала бабуся

— Я не знала, — відповіла Марта. — Але я знайшла тебе

Бабуся поклала руку їй на плече

— Я не могла повернутися, поки хтось не пройде цей шлях. Ти пройшла. Ти зібрала всі спогади. Ти знайшла друзів. Ти віддала частинку себе кожному світу. І тепер ти можеш забрати головне

Вона простягнула Марті маленьку скриньку. У ній лежав ключ, але не золотий — звичайний, із брелоком у вигляді веселки

— Це ключ до твого власного життя, — сказала бабуся. — Ти більше не мусиш шукати. Ти можеш повернутися додому. І пам'ятати все

Марта взяла ключа. Вона подивилася на Андрія, його матір, Клару. Усі вони стояли в саду, і над їхніми головами сяяла веселка

— Що я маю робити далі?

Бабуся всміхнулася

— Жити. І час від часу згадувати, що веселка завжди з'являється після дощу. А дощ — це лише початок

Марта розкрила парасольку — стару, оксамитову, з поламаною спицею. Але цього разу вона не перенеслася в інший світ. Вона просто стояла під нею в саду, де сонце грало з веселкою, і відчувала, як усі десять світів живуть у неї всередині

Вона не знала, що буде завтра. Але знала точно — вона готова до будь-якої мандрівки. Навіть якщо це буде просто дорога додому

Коротка історія про подорожі Марти та Андрія добігла кінця. Можливо буде продовження, якщо вам сподобається