Глава 10

Вони опинилися на кам'янистому плато. Ні травинки, ні дерева — тільки сірий, шорсткий камінь, що простягався наскільки сягало око. Небо було свинцевим, важким, і давило на плечі, ніби сама атмосфера стала бетонною

Посеред плато височів валун. Величезний, вище людського зросту, з вигравіруваними іменами. Марта підійшла ближче й прочитала їх — десятки, сотні імен, що виблискували сірим сріблом

— Це світ, де залишаються ті, хто не зміг пробачити себе, — сказала мати Андрія, яка йшла з ними мовчки. — Кожне ім'я на цьому камені — людина, яка зупинилася. Яка вирішила, що вона недостатньо хороша, щоб рухатись далі

Марта провела пальцями по холодній поверхні. І раптом відчула, як камінь починає тягнути її до себе. Не фізично — душевно. Усередині заворушився старий, прихований біль: докори за те, що не приїжджала до бабусі десять років. Що встигла попрощатися тільки з її мертвим тілом, а не живою. Що не сказала головного

— Ти маєш залишити тут свій тягар, — сказав Андрій. — Так написано в щоденнику. «Камінь забирає те, що ти несеш, але не твоє. Віддай йому своє, і він трісне.»

Марта заплющила очі. Вона подумала про бабусю, про ту, яку вона пам'ятала: стареньку, з морщинами біля очей, яка в останній їхній телефонній розмові сказала: «Ти завжди можеш приїхати, коли захочеш. Я буду тут.»

А Марта не приїхала

Вона поклала долоні на камінь і прошепотіла:

— Я прощаю себе за те, що не встигла. Я прощаю себе за страх. Я прощаю себе за те, що була молодою й дурною

Камінь здригнувся. Від її пальців побігли тріщини — тонкі, сріблясті, як павутиння. Вони розросталися, поки весь валун не покрився сіткою, а потім із тихим, глибоким зітханням розсипався на пісок

Плато зникло

Вони стояли в тій самій книгарні Клари. І в повітрі вже дзвеніли дев'ять дзвіночків, чекаючи, коли Марта візьме свій

Вона подивилася на Андрія, на його матір, на Клару, яка всміхалася крізь сльози

— Тепер я знаю, що сказати їй, — промовила Марта

Вона взяла дзвіночок

І подзвонила