Глава 9

Після снігового світу вони опинилися в саду. Тут був лише сутінковий присмерк і запах, який Марта впізнала б із заплющеними очима

Полуниці

Солодкий, густий, літній аромат плив із кожної травинки, хоча навколо не було жодної ягоди. Тільки кущі з блискучим листям і темна алея, що вела вглиб

— Це світ смаку, — прочитав Андрій у щоденнику — Тут усе вирішується через пам'ять язика. Щоб пройти далі, треба з'їсти полуницю, яка виросте з твого власного спогаду

Марта подивилася на свої руки. На долоні раптом з'явилася маленька червона ягідка — ніби виросла з пор

— Це бабусине варення, — сказала вона. — Я пам'ятаю його смак із дитинства. Кожного серпня ми збирали полуниці на городі, а вона варила їх із цукром і м'ятою

— З'їж, — тихо сказав Андрій

Марта поклала ягоду в рот

Світ поплив. Смак розлився небом, язиком, душею — і раптом Марта побачила себе маленькою. Вона сидить на кухні, а бабуся стоїть біля плити, помішуючи дерев'яною ложкою у великій мідній каструлі. Пар піднімається до стелі, вікно відчинене, і в нього залітає соловейко. Бабуся сміється — молодо, легко, так, як Марта ніколи не чула в дорослому житті

— Ось чому вона пішла, — прошепотіла Марта в спогаді

Вона побачила, як бабуся ховає в полуничне варення маленьку записку. На ній — ім'я. Чоловіче ім'я, яке Марта ніколи не чула. Остап

— Вона шукала його, — зрозуміла Марта. — Вона мандрувала світами, щоб знайти Остапа

Голос бабусі зі спогаду долинув до неї, наче крізь воду:

«Я не знайшла його, Марто. Але я знайшла дорогу. І коли ти з'їси цю полуницю, ти зрозумієш, що кохання не зникає. Воно просто перетворюється на щось інше — як варення, що зберігає літо взимку.»

Ягода розтанула. Марта відкрила очі. Сутінковий сад зник, і вони стояли на березі тихого озера, де вода була нерухомою, наче дзеркало

Андрій тримав її за руку

— Ти готова йти далі? — запитав він

Марта кивнула. У грудях у неї тепер жило не тільки тепло — жила ціла історія бабусиного життя, яку вона досі не знала

— Наступне слово — «Камінь», — сказала вона