Парасолька, що пам'ятає
Глава 8
Сніг падав не вниз, а вгору. Білі кристалики злітали з землі до неба, залишаючи простір чистим і прозорим. Марта стояла на замерзлому озері, і під її ногами пропливали риби — сріблясті, прозорі, ніби зроблені з льоду
— Це світ Сніжинки, — прочитав Андрій. — Тут кожна сніжинка — чиєсь бажання. Коли воно збувається — сніжинка летить угору. Коли ні — падає вниз
На березі озера стояла самотня постать — жінка, загорнута в біле пальто. Коли вони підійшли ближче, Марта впізнала її. Це була та сама жінка, що махала їй із перону — мати Андрія
— Сину, — сказала вона. — Я чекала на тебе
Андрій кинувся до неї. Вона обійняла його, і Марта побачила, як сльози замерзають на її щоках і перетворюються на маленькі сніжинки
— Чому ти не повернулася? — запитав він
— Бо я не могла, — відповіла жінка. — Я застрягла в цьому світі. Щоб вийти, потрібно загадати бажання, яке змусить сніжинку полетіти вгору. Але я не знала, чого хочу. Аж поки не побачила тебе
Вона подивилася на Марту
— Ти внучка Олени? Вона сказала мені, що ти прийдеш. Вона залишила тобі ключ. Він у сніжинці, що не тане
Марта підвела очі. У небі кружляла одна-єдина сніжинка, яка не летіла вгору й не падала вниз. Вона висіла в повітрі, ніби чекаючи
Марта простягнула руку. Сніжинка опустилася на її долоню й розтанула, залишивши маленький золотий ключик
— Останні двері, — прошепотіла вона
---
#1568 в Фентезі
#372 в Міське фентезі
Відредаговано: 09.08.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
