Глава 7

Наступний світ був білим. Абсолютно білим — сніг, хмари, будинки, люди — усе сяяло яскравим, майже болючим світлом, яке мерехтіло й переливалося, наче мільйони маленьких дзеркал

— Світ Мерехтіння, — прочитав Андрій у щоденнику. — Тут усе тримається на світлі. Якщо воно згасне — світ зникне

Марта побачила, що люди в цьому світі не ходили — вони пливли, залишаючи за собою сріблясті сліди. Кожен дотик створював спалах, кожне слово народжувало відблиск

Вони пішли до центру міста, де стояла висока вежа. На її вершині горів вогник — маленький, тремтливий, але неймовірно яскравий

— Це серце світу, — сказав голос. Марта обернулася й побачила дівчинку років десяти з очима, які переливалися всіма кольорами веселки. — Я хранителька. Моє завдання — стежити, щоб вогонь не згас

— Нам потрібно пройти далі, — сказала Марта. — Але щоденник каже, що тут ми маємо щось знайти

Дівчинка кивнула

— Твоя бабуся залишила тут свій спогад. Він у вежі. Але щоб його забрати, ти маєш віддати щось натомість. Це закон Мерехтіння

Марта завагалася. Вона подивилася на свої руки, на парасольку, на лист, який тримала в кишені

І тоді вона зрозуміла

Вона вийняла жовтогарячий кленовий лист — той, що дала їй стара жінка в попередньому світі

— Візьми, — сказала вона дівчинці. — Це мій спогад про осінь

Дівчинка взяла листа. Він засвітився яскравіше й розтанув у її долонях, а з вежі впала маленька скляна кулька

Марта підняла її. Усередині пульсувало золоте світло

— Це бабусин спогад, — прошепотіла вона

Вони вийшли з міста, розкрили парасольки, і світ почав згасати, залишаючи по собі лише мерехтливу пилюку

---