Глава 6

Вони вийшли з потяга в місті, яке палало. Не вогнем — кольором. Жовтогарячий був скрізь: листя на деревах, дахи будинків, одяг перехожих, навіть небо — все відливало теплим, яскравим світлом, ніби сонце застигло на заході назавжди

— Це світ осені, — сказав Андрій, озираючись. — Моя мати писала про нього. Тут час тече інакше — одна хвилина може тривати годину, а година — секунду

Марта розгорнула щоденник. На сторінці зі словом «Жовтогарячий» була позначка: «Шукай міст. Там, де листя не падає»

Вони йшли вулицями, і кожен крок відлунював у золотій тиші. Люди дивилися на них без здивування, ніби знали, хто вони. Одна жінка, стара, з обличчям, зморшкуватим, як пелюстка, простягнула Марті жовтогарячий кленовий лист

— Візьми, — сказала вона. — Тобі знадобиться, коли захочеш запам'ятати цей світ

Марта взяла лист. Він був теплим на дотик і світився зсередини, як маленьке сонце

Вони вийшли до моста. Він перекидався через річку, вода в якій текла не вниз, а вгору, ніби заперечуючи закони природи. І на тому мосту стояв чоловік — високий, у довгому пальті, з парасолькою, схожою на ту, що в Марти

Він повернувся. Очі його були жовтогарячими, як усе навколо

— Ти дочка Олени? — запитав він Марту

— Я її внучка, — відповіла вона

Чоловік усміхнувся

— Тоді ти знаєш, чому ти тут. Вона залишила мені листа для тебе

Він простягнув конверт. Марта розкрила його й прочитала:

«Марто, жовтогарячий — це колір змін. Той, хто його бачить, може обрати: залишитися або йти далі. Ти вже зробила перший вибір. Тепер зроби другий. Запам'ятай цей світ таким, яким він є. І не бійся втратити кольори — вони завжди повертаються.»

Марта сховала листа. Вона подивилася на жовтогаряче небо й відчула, як у грудях розливається тепло. Це був не страх. Це була впевненість

— Ходімо далі, — сказала вона Андрієві

Вони розкрили парасольки, і світ навколо поплив