Глава 4

Вона йшла вузькою стежкою, яка вилась поміж старих дубів. Щоденник у руках світився ледь помітним золотим сяйвом, підказуючи дорогу. Спів ставав усе ближчим, усе пронизливішим

Марта вийшла на галявину. Посеред неї стояв старий колодязь, обкладений камінням, а на його краю сидів птах. Звичайний, сірий, з тремтливим хвостом. Але коли він розкрив дзьоба, з нього полинула мелодія, яка не могла належати земному створінню

— Ти чуєш, правда? — пролунав голос позаду

Марта різко обернулася. На іншому кінці галявини стояв чоловік. Молодий, з темним волоссям і втомленими очима. У руці він тримав таку саму парасольку, тільки синю

— Хто ти? — запитала Марта

— Мене звати Андрій, — сказав він. — Я шукаю свою матір. Вона пішла цими світами десять років тому. І я думаю, вона знала твою бабусю

Соловейко раптом замовк. Він злетів з колодязя й опустився на плече до Андрія

— Він не співає просто так, — сказав Андрій. — Він співає тоді, коли двоє мандрівників мають зустрітися. Твоя бабуся залишила його тут, щоб він чекав на нас обох

Марта підійшла до колодязя. Зазирнула всередину. Замість води там мерехтіло синє світло, і в глибині вона побачила відображення — не своє, а бабусине

— Вона хотіла, щоб ми знайшли один одного, — тихо сказала Марта. — Але навіщо?

Андрій дістав із кишені маленький ключ — такий самий, як у Марти, але з брелоком у вигляді птаха

— Бо тільки разом ми зможемо відкрити останні двері

Соловейко заспівав знову. І цього разу до його співу долучився дзвін — тонкий, срібний. Марта торкнулася кишені, де лежав дзвіночок від Клари. Він вібрував

— Нам треба рухатися далі, — сказала вона. — Наступне слово — «Мандрівка»

Андрій кивнув. Він розкрив свою синю парасольку, і світ навколо них почав змінюватися