Глава 2

Вона впала. Не на підлогу горища — кудись убік, у простір, де не було ні верху, ні низу, тільки сіре мерехтіння й вітер, що свистів у вухах. Марта заплющила очі й міцно тримала парасольку, бо здавалося, що якщо розтисне пальці – провалиться назавжди

А потім усе зупинилося

Вона стояла на мокрій бруківці. Навколо — старе місто, якого вона ніколи не бачила. Вузькі вулички, ліхтарі з газовими лампами, вивіски ковані, ніби з минулого століття. Дощ усе ще йшов, але тепер вона була під парасолькою, і краплі зривалися з оксамитового купола, не торкаючись її

І тоді вона почула шелест знову

Але цього разу він був голоснішим, виразнішим. Він долинав із кінця вулиці, де стояла маленька крамничка з тьмяним жовтим світлом у вікнах. Над дверима гойдалася вивіска: «Книгарня старої Клари»

Марта зробила крок. Ще один. Ноги несли її самі, ніби знали дорогу краще за неї

Двері книгарні були відчинені. Усередині пахло папером, воском і чимось солодким — тим самим запахом, що й на бабусиному горищі. За прилавком сиділа жінка. Стара, з білим волоссям, зібраним у пучок, і очима кольору гіркого шоколаду

— Ти прийшла, — сказала вона, навіть не підвівши голови. — А я вже думала, що не дочекаюсь

— Хто ви? — видихнула Марта

Жінка підвела очі. Усміхнулася

— Клара. Я була подругою твоєї бабусі. І я знаю, для чого вона дала тобі парасольку

Вона потягнулася під прилавок і витягла стару шкіряну книгу. Без назви. Без автора. Просто сторінки, списані дрібним бабусиним почерком

— Це щоденник, — сказала Клара. — Але не звичайний. Кожна сторінка — це місце. Кожне слово — це ключ. Твоя бабуся мандрувала між світами, Марто. І вона хотіла, щоб ти пішла її слідами

— Навіщо?

Клара повільно зітхнула

— Тому що вона загубила щось важливе. І тільки ти можеш це знайти

Марта розгорнула книгу. На першій сторінці було написано всього одне слово: «Соловейко»

Під ним — дата. І координати. І коротка приписка: «Тут починається справжня мандрівка.»

За вікном книгарні дощ раптово вщух. І замість нього Марта почула спів. Далекий, тремтливий, ніжний — ніби хтось кликав її на ім'я

Це був соловейко