Прояв дару. Бій

Ранок. Я сижу снідаю, мої друзі або ще сплять, або просто не хочуть виходити з кімнати. 

Раптом двері відчинилися і у їдальню зайшла Дородна Мар'яна Сергіївна, вона вклонилася, задихається, мабуть, бігла або швидко ішла. 

- Ваша Високість, доброго ранку, смачного. Після того,як поснідати зайдіть, будь ласка, в зал для заняття музикою, я буду там чекати, справа термінова. 

- Добре, зайду. 

- Чи є серед ваших друзів ті, хто уміє співати або грати на музичних інструментах? 

-Софійка, Женя і Максим. 

- Їхні таланти не підходять. А графині Гратенки уміють співати чи грати на інструментах? 

-  Я знаю, що Літенко Ярослава уміє співати, а Ростислав і Станіслав уміють грати на гітарі та скрипці. 

- Я поговорю з королем про можливість доставки  їх у замок. Приходьте, я буду чекати на вас. 

- Я прийду десь через пів години.

Мар'яна вклонилася й вийшла. 

Через пів години я прийшла в зал, Мар'яна сидить за столом. Коли вона мене побачила, то підвелася й вклонилася. 

- Ваша Високість, сідайте, будь ласка, за піаніно і грати. 

Я сіла й заграла " Місячну сонату" Бетховена. 

Коли я грала, то бачила, як б'ються солдати із омельцями. Бій був нелегкий, але наше військо перемогло, коли я дограла. 

Я бачила відео на стіні, як відео. 

- Що це було, Мар'яна?- запитала шокована я.

- Видіння це частина вашого дару, Ваша Високість. А ще ви своєю грою допомогли солдатам виграти бій. 

- Як це працює? 

- Достеменно невідомо. 

- Чому мої друзі,  Женя, Макс і Софійка не можуть мені допомогти? 

- Тому що ні вони, ні хтось з їхніх родичів не з нашого світу, тому в них є талант до музики, але немає дару, лише у більшості людей нашого королівства є якийсь дар. 

- Мар'яно, скажи, ще треба грати? 

- На сьогодні немає більше потреби 

- Тоді я пішла. 

- До побачення, Ваша Високість.

Мар'яна вклонилася, а я вийшла із залу. 

Наступного дня усю сім'ю Літенків та їхніх слуг перевезли в замок. 

Королівський підвал кращий, ніж наш, - зауважила Марія. 

Усім показали їхні кімнати, люди влаштувалися. 

Вечір. Я, Софійка, Женя, Макс, Таміла,Лариса, Станіслав, Ярослава і Ростислав сидимо перед каміном. 

- Поки ми їхали до замку, то я за вікном таких жахів на дивилася, що не хочеться й згадувати, - сказала Ярослава й здригнувся. 

- Сподіваюся, що до сезону дощу наше військо відіб'є напад омельців, - сказав Станіслав. 

- Ми з братами мало знали, що таке мир, адже народилися тоді, коли ми активно воювали з омальцями, - сказал Ярослава. 

- Мені були, коли омальці почали воювати з нами, а тебе і Ростока ще не було, - сказав Ростисла. 

Ростиславові зараз 22 роки, а Ярославі й Станіславові по 19.

Двері відкрилися і у кімнату зайшов Артем Літенко. 

- Доброго усім вечора. Ларисо,Таміло, поштар приніс листопада, адресований вам. 

Чоловік вийняв лист із своєї сумки й віддав його Ларисі. 

- Дякую, - сказала дівчина. 

- Ваша Високість, мої діти вам не дошкуляють? 

- Ні, не хвилюйтеся, все добре, - відповіла я і усміхнулася графові. 

Артем попросив у мене дозволу піти й пішов. 

- Ох, чудний у вас батько, - весело сказала я. 

Батько думає, що ми усім дошкуляємо, - сказала невесело Ярослава. 

- Дарма ваш батько за це хвилюється, ви мені не дошкуляєте. Вас, до речі, привезли в замок не просто так: я маю дар, коли граю на інструмент або співаю, то бачу, як відбувається перебіг бою і своєю грою або співом допомагаю перемогти. 

Женя, Макс і Софійка дуже здивовані. 

- Як таке можливо? - запитав шокований Женя.

- Світ, в який ми потрапили не перестає мене дивувати,- сказав Макс. 

- Тут більшість людей мають якийсь дар, у мене такий, а король бачить теперішнє на відстані й майбутнє, - сказала я. 

- От ти, Старе, умієш грати на скрипці, а ти Ростоку, граєш на гітарі, а я умію співати. Ми можемо разом допомогти нашому війську, якщо за граємо і за співаємо разом, наші солдати точно переможуть, - пояснила я. 

- А ми можемо допомогти? - запитав Максим. 

- На жаль, ні, тому що ні ви, ні хтось з ваших родичів не звідси, - відповіла я.

- А раптом у когось із нас є хтось із родичів звідси і про дар не знаємо?! 

Женя надто емоційно говорить, він " завівся".

- Женя, заспокойся, я поговорю з Мар'яною Дорожной про це, щоб це перевірити, - спокійно відповіла я. 

- Ти поговори, не потрібно нас ображати, - сказав Женя. 

Софійка усміхнулася й сказала: 

- Ти дуже смішний, коли емоційний. Може, це ти маєш дар? 

- Як ти смієшся сміятися з мене?! 

- Негайно заспокойся! - не попросила, а наказала я, адже не хочу, щоб мої друзі сварилися. 

Це подіяло, сварка закінчилася, не почавшись. 

Женя занадто емоційний, а Софійка посміюється з цього.

Ми посиділи, поговорили, розійшлися по кімнатах,коли було за північ.