Коли дитинство закінчується

Кого б я не питала, усі казали:
«У дитинстві нам завжди хотілося стати дорослими».
А тепер, коли ми виросли, так хочеться знову стати маленькою дитиною під крилом батьків.

Дитинство — безтурботна пора. Хоч і має свої маленькі турботи, але вони не зникають ніколи. Завжди є щось важливе, про що хвилюєшся, щоб усе було добре. З роками починаєш цінувати те, що вже минуло, — і це часом болить.

Світогляд змінюється. Те, що колись здавалося великим обуренням, тепер, із дорослим розумінням, сприймаєш інакше. Дивлячись назад, я розумію своїх батьків. І дякую їм за те, що виховали мене саме так, а не інакше.

Як і в кожній родині, були і заборони, і суворість. Мій батько — людина старих принципів, тому й виховання в мене було відповідне. Проте саме це навчило мене, що кожен учинок має наслідки.

А от мою подругу цього не навчили. Вона звикла, що все дозволено. І так дійшла до того, що тепер не спілкується з батьками. Їй байдуже, вона впевнена, що знає, як краще. Але, як кажуть:
«Що посієш — те й пожнеш».

Колись мені здавалося, що її свобода — це щастя. Але тепер я бачу, що ніщо не минає безслідно. Доля все ставить на свої місця.

Я навчалася і працювала медсестрою, а Ен проводила ночі по клубах. Я старанно вчилася, а вона витрачала час на розваги. Гроші від залицальників допомогли їй залишитися в універі. 

І от скажіть, якщо пацієнт потрапить до такого лікаря — що буде?
Ми всі хочемо потрапити до уважного, доброго фахівця, який дійсно розуміється на своїй справі.
Тож чому ж деякі люди нехтують навчанням і працею, коли саме від цього залежить довіра й чиєсь життя?..