Квест

Зюзі і Ен

Малята первернули стіл  в перший рік життя. Ну... це ще той був квест.
Наступна наша зустріч з Ен .

У мене було день народження. Матуся зробила мені маленьку вечірку — мабуть, більше для батьків. Діти ж тоді ще нічого не розуміють, а мені було всього три рочки

Одягнули мене в гарне рожеве плаття — усе ж таки свято! Прийшли гості, і серед них була Ен. Мені приносили подарунки, а коли дійшла черга до неї — я просто застигла від подиву.

Вона взяла подарунок у руки й не хотіла його віддавати! Уявляєте? Я почала плакати, а вона стоїть і тримає. Ми ледь не побилися. З горем пополам нас помирили, подарунок мені віддали. Здавалося б — кінець історії, але ні.

Ми бігали, гралися, іграшки тягали одна в одної. Я дуже ревно пильнувала свої речі — забирала й ховала. 

Але мама, побачивши це, сказала:

«Моє любе сонечко, поділися іграшками з Ен. Вона пограється й віддасть тобі».

Я була слухняною дівчинкою, тож поділилася. Ми почали бавитися разом, і я намагалася не забирати іграшки назад.

Коли принесли торт — здогадайтеся, хто перший задув свічки?
Звісно ж, Ен! Я була дуже “рада” цій чудовій гості. Та все ж, після кількох вмовлянь, мені дозволили задути свічки самій. Чи загадувала я бажання? Звісно, що ні — я тоді ще не знала, що так роблять.

Коли гості розійшлися, я заспокоїлася й лягла спати. Мама прийшла до моєї кімнати й сказала, щоб я не сумувала. Вона пояснила, що Ен — така ж маленька, як і я, і їй ще важко ділитися іграшками. Так само, як і мені.

Мама сказала, що потрібно вміти ділитися з ближніми та дякувати Богові за цей день і за все, що ти маєш.

Я дуже любила ті моменти, коли вона приходила до мене й щось лагідно розповідала.

Як ми подружилися з Ен — навіть не знаю. Напевно, просто тому, що дружили наші батьки.

Моя мама не раз казала мамі Ен:

«Ти її занадто розбалувала, це погано закінчиться».

А та відповідала:

«Це моя дитина, виховую, як хочу. Вона ж ще маленька».

Ми підросли, пішли до школи й опинилися в одному класі. Моя мама бачила, що з Ен виростає розбещена дівчинка, якій усе дозволено. Вона казала, що моя подруга погано на мене впливає.

Я не розуміла — чому? Адже для мене Ен була просто веселою подругою.
Я добре вчилася, мала гарні оцінки. А от Ен — не дуже старалась. Її ніхто не змушував учити уроки, і для дітей це, звісно, кайф. Діти швидко переймають усе погане.

І в мене іноді падали оцінки, але матуся завжди швидко допомагала мені виправитися. Завдяки її підтримці я добре склала вступні іспити й вступила до медичного.

Я знала: якщо хочу стати лікарем — потрібно старатися. І вдячна батькам за терпіння, віру й любов.

Бували моменти, коли опускалися руки. Було відчуття несправедливості. Перехідний вік ніхто не скасовував — тож і бунт був. Але батьки розуміли й приймали це.Тато був у мене суворий багато чого мені забороняв. 

Я була добра й м’яка, а Ен — гостра на язик і могла дати здачі кривдникам. Ми були зовсім різні, і, мабуть, саме тому дружили.

Ен не вчилася серйозно, тому вступити самостійно не змогла — батьки допомогли, заплативши. Це, звісно, турбота. Але я трохи боялася — якщо ми обоє станемо медиками, чи буде вона справді гарною лікаркою? Хто знає...

Мої батьки дали мені чудовий урок:
ділитися з ближніми й іти до своєї мети.

Було багато ситуацій, які мене обурювали у стосунках з Ен — але про це в наступних частинах.

До зустрічі!