Паралельні світи

— Моє оповідання зайняло друге місце, уявляєш? — задоволена Наталка увійшла в малесеньку кухню, тереблячи у кишені клітчастого жакета свій перший приз за творчість.

— Не вірю, що хтось написав щось краще ніж ти, — відповіла бабуся, помішуючи борщ.

— На жаль, я не побачу твору переможця. Але кажуть, що хлопчина онук завідувача кафедри, яка проводила конкурс.

— Далі можеш не пояснювати. Здавалось би, вже в дитячих конкурсах у технікумі й там несправедливість.

— Я навчаюсь у коледжі, бабуню, у коледжі.

— Один Гриць.

— А знаєш, я й рада, що не отримала перше місце.

— Це чому? — здивувавшись, жінка накрила кришкою запашну страву та вимкнула газ.

Готовлячись до тривалої та емоційної розмови вона сіла на один із чотирьох стільців, які знаходились по іншу стіну від плити, біля високого білого ідола чоловічої половини сімейства — холодильника. Вона зняла білу хустину з квітами, розправила не менш квітчастий байковий халат та з очікуванням поглянула на онуку.

Оскільки дочка з народження дівчинки проживала біля них з чоловіком, онучка фактично була їй мов молодша донька, подружка і перший радник. Коли постало питання переїжджати з батьками, чи лишитися жити з бабусею та дідусем п'ятнадцятирічна Наталя навіть не думала. Тут, у тісній двокімнатній хрущівці, був її дім, її місце сили та душевного спокою. А низенька, огрядна та говірка бабуся, була її особистою зоною відповідальності.

— Там виграшем була поїздка на трамвайчику для закоханих чотирнадцятого лютого. А я й взяти б не мала кого.

— От взяла б Лєнку, і покаталась би не гірше.

— Воно то так, але в такий день брати подружку.

— У тебе ще є Владик.

— Ти що? Він мій друг. Побачив би хто, то приписав би казна-що. Чи він би подумав, що я залицяюся.

— А яка різниця, що хтось там подумає? Ну, а ти що виграла? Показуй вже приз.

— Ось, — з кишені джинсів Наталя радісно дістала ключі від квартири разом з не дуже великим, червоним, скляним брелком у формі серця. — Якраз мала шукати що до ключів причепити.

— Подарунок такий собі, але головне що ти задоволена.

— Я не задоволена, просто змирилася з правилами гри цього світу.

— Шкода, що все виходить саме так.

— Це лише перша моя спроба писати на публіку, хто знає, може ще одне оповідання напишу на якийсь конкурс. А там диви і хтось помітить мене.

— Пробуй, тим паче, що тобі це подобається.

— Не віршами ж єдиними. Не віршами.

***

Прокинувшись зранку Наталя не могла привести у норму шалене серцебиття. Сон так задурманив думки, що й продихнути було важко. У невеличку кімнату світло потрапляло через вікно, яке вело на балкон, і хоч на дворі ще була густа напівтемрява, цього було достатньо, щоб бачити відсутність поруч кого-небудь стороннього.

— «Якийсь маразм. Хто ті люди? До чого така нісенітниця могла снитися? Наче на сеансі у кіно побувала. Такі гарні, але такі дивні. А та дівчина? Хто вона?»

Пролежавши до дев'ятої ранку, дочікуючись доки всі жителі квартири прокинуться, Наташа все крутила у голові дивне сновидіння в якому вперше у житті не було її персони. До того абсолютно усі герої були незнайомими особами. Головною там була дівчина Анастасія з маленькою донечкою, навіть прізвище її запам'яталося. Про решту дивних персонажів і сюжет взагалі й думати було важко, не те щоб розуміти до чого приснилися ті події: потойбічні істоти, колекційна лялька, чоловік Анастасії, котрий впав у кому, якийсь кулон, люди у дивному одязі. Картинки нелогічно мелькали у пам'яті, то тут, то там нагадуючи найменші подробиці.

Дівчина спустила ноги з дивана й сіла, спершись на них ліктями обійняла голову. Думок було забагато і всі вони надто гучно вистрілювали, мов важливі спогади. Наталя різко відчула пронизливий головний біль та тілесну слабкість. Змусивши себе підвестися й прийняти душ вона майже прибрала хаос у голові, при цьому оголивши розбите серце. З хлопцем вона розійшлася вже кілька місяців як, але все ще не могла взяти під контроль свій емоційний стан та образу.

— Я сильніша за все це. Мені лише шістнадцять, світ клином на ньому не зійшовся, — заспокоївши себе Наталя поснідала і поспіхом побігла на зустріч з матір'ю.

Сьогодні у дівчат був день підстригання волосся. Коли Наташа звично сіла у крісло, розпустивши золотаво-русяві пасма трохи нижче плечей, перукар мовила:

— Стан волосся залежить не лише від вітамінів. Воно у тебе стає пористе, сухе, мов перешмалене. Аби фарбувалася, я б і слова не сказала, але тут... Весняний авітаміноз бушує? Чи ти нервуєш чомусь, дитинко? Я ж знаю твоє волосся з років восьми. Що ти з ним робиш?

Кучерява, худорлява жіночка з довгим, акуратно вкладеним волоссям сумно глянула через дзеркальну поверхню в очі своєї клієнтки.

— Ой, тьотя Валя, і сказати немає чого.

— От і траур влаштовувати теж немає чого, точніше за ким, — буркнула мама, сидячи у кріслі для очікування, гортаючи глянець,

— Таню, не свари її. Наче сама такою не була.

— Віриш, не була.

— Взагалі-то я ще тут, ма.

— Ти хоч трохи спиш? Он, очі скляні, шкіра бліда, волосся, до речі, мов у ляльки від стресу стає. Можливо це налякає тебе і змусить стати сильнішою. Сильнішою заради себе. Ти так його не відростиш. Наплюй на все та живи далі.

— Мені снився сон сьогодні, та такий реальний, що геть не відпочила. Тут мої любовні травми ні до чого.

— Це психологічний гачок. Ти нервуєш через стосунки, тому психіка концентрується на формуванні маневрів, щоб перетягнути на них увагу, — перукарка вправно робила свою справу.

— Та тут сюжети такі, що хоч кіно знімай. Я ледве відійшла. Так і психотравму можна отримати.

— А ти щоденник заведи, так скидатимеш напругу. Перепроживши все заново, відпустиш ситуацію й поглянеш на неї під іншим кутом. На обидві ситуації, лялечко.

— «Лялечка!» — повторила про себе Наталка і цим самим запустила спогад про сновидіння, де лялька у руках найменшого учасника була мов живою.