Паралелі. Оповідання

Цей вівторок нічим не відрізнявся від інших — окрім одного: Роузі Макфірел пристрасно мене поцілувала.

Здавалося б, що тут такого? Ну, поцілувала — то й що?

Але були кілька «крихітних» нюансів: ще вчора вона мене ненавиділа і мала чорне волосся. І якщо колір я ще міг якось пояснити, то цей поцілунок — аж ніяк.

— Арчі? Все добре? — запитала дівчина, відступивши на крок і звівши брови, помітивши моє здивування.

— Та… — почав я, розгубившись і не розуміючи, що відбувається. — Це я в тебе хотів запитати.

Роузі озирнулася, привітно кивнула Луїзі, а тоді знову глянула на мене.

«Кивнула Луїзі. Привітно?», — подумав я, відчуваючи, що цей вівторок стає геть дивним: вона терпіти її не могла — за всі дев’ять років у школі жодного разу не привіталася з Луїзою.

— Мене? Це ти поводишся дивно! — скрикнула дівчина.

Це вже більше скидалося на неї, але все ще було не те.

— Ти пофарбувала волосся? — почав я здалеку.

Роузі трохи скривилася.

— Що? Ти що, п’яний? — роздратовано спитала вона.

Я мовчав. Її тон був майже таким, як завжди, але все одно звучало щось чуже.

— Та ні… я ж не п’ю.

Роузі розсміялася, але, зрозумівши, що я не жартую, перепитала:

— Арчі, ти зараз серйозно?

— Про що саме? — швидко відповів я.

— Про те, що я пофарбувала волосся? Ти що, знущаєшся з мене?

— Та ні! — ще швидше випалив я, відчуваючи, як у ній починає закіпати гнів.

— Я від народження ніколи не фарбувала волосся! Ми ж навіть про це розмовляли! Ти точно п’яний!

Роузі підійшла ближче, коротко вдихнула, але, не відчувши запаху алкоголю, глянула з підозрою.

— Чи, може, в тебе є хтось інший? — з ворожими нотками у голосі запитала вона.

«Бляха» — подумав я і прикусив язика. Лайка сама лізла в голову, хоча я рідко дозволяв собі подібне.

— Ні, що ти! — швидко відповів я, відчуваючи, як усередині наростає паніка.

«Що відбувається?» — знову промайнуло в голові поки я стримувався, щоб не вилаятись уголос.

Роузі підійшла впритул, узяла мою руку і ніжно пригорнула її до себе.

— Дивись мені, — прошепотіла вона, провівши пальцем по шиї, — а то я вас обох…

Звісно, це звучало як жарт. Чи ні?

Я лише кивнув, як раптом відчув, що мені терміново потрібно знайти Барні.

— А ти не знаєш, де Барні? — запитав я, намагаючись звільнити руку, але вона міцно тримала її, уважно спостерігаючи за мною.

— О! Точно. Він винен мені домашку! — радісно вигукнула Роузі.

«Барні? Винен? Домашку? Роузі Макфірел? Бляха…» — подумав я, мило посміхаючись, щоб не видати здивування.

— То ти знаєш, де він?

— Там, де і завжди, — відповіла дівчина, нарешті посміхнувшись і відпустивши мою руку.

«Бляха, а можна точніше, Роузі?»

Вона прикро скривилася.

— У кабінеті фізики, — пояснила, розвівши руками і хитнувши головою. — Ей! Планета Зімля викликає Арчі! Прийом!

— Земля, — машинально поправив я.

— Арчі, ти вже в старших класах. Пора запам’ятати, що Зімля! Це навіть діти знають, — трохи роздратовано відповіла Роузі, але вже за мить знову посміхнулася і поцілувала мене.

— Зустрінемося пізніше. Лю тебе!

Я розгублено дивився на неї. Мені подобався солодкуватий присмак її губ, але не подобалося все інше. Я посміхнувся, кивнув — і відразу пошкодував.

— А де моє «лю тебе»? — запитала Роузі, судомно стиснувши щелепи. — Арчі, мені здається...

— Лю тебе! — швидко випалив я і чмокнув її в щоку.

Трохи вагаючись, я обернувся та пішов до кабінету фізики. Перед поворотом озирнувся ще раз: Роузі та, здається, її подружки, котрі ніколи не були їй подружками, проводжали мене поглядами, інтенсивно щось обговорюючи.

«Що відбувається?» — подумав я, звертаючи за ріг.

На щастя, кабінет фізики був неподалік. Я з розгону вскочив усередину — і завмер...

«Що?!» — майнула думка, коли я побачив безліч музичних інструментів, постери і здивованих учнів разом із учителем.

— Юначе, — почав учитель фізики, містер Шелідон, — ви, бува, не заблукали?

— Схоже на це, — посміхнувся я і уже хотів вийти, але не втримався. — А ви тепер навчаєте музики?

Учитель звів брови.

«Бляха!» — вилаявся я подумки.

— Підкажіть, будь ласка, де я можу знайти кабінет фізики? — запитав я, намагаючись опанувати себе.

— Далі по коридору, треті двері зліва, — спокійно відповів містер Шелідон, який тепер був учителем музики, а не фізики.

Я коротко кивнув, швидко зачинив двері і рушив у потрібному напрямку.

«Тільки б він був там…»

Цього разу я відкрив двері спокійніше — і ледь не закричав від радості.

— Барні! — вигукнув я, помітивши невисокого, трохи пухленького хлопця за партою, який уважно вивчав книгу.

— Воу-воу! — заверещав він, прикриваючись руками. — Не чіпай мене! Я зробив вашу домашку, як ти і наказав! Чого знову лізеш?!

Я застиг, не розуміючи, що відбувається, — у його очах був справжній страх.

— Ей, ти чого, Барні? Я б ніколи тебе не чіпав, друже!

— Друже?! — ще більш перелякано перепитав він.

— Ну так! Ми з тобою з молодших класів разом! Ти що, забув?

Барні хутко дістав кілька аркушів із домашкою, поклав їх на стіл і відійшов убік.

— Я не розумію, у чому твій жарт, але ось, — пробурмотів він, тицяючи пальцем на аркуші.

— Барні, ніяких жартів! Щось, бляха, не так! — вигукнув я, вже не в силі стримати страх.

Я зробив крок уперед, але хлопець одразу відступив, боязко притискаючи до себе рюкзак.

— Та годі! Я тебе не чіпатиму! — вигукнув я, навіть не помітивши, як у голосі прорізалася злість.

— Обіцяєш? — з недовірою запитав Барні.

Я більше не витримав: сів на стіл, схилив голову, обхопивши її руками, і стримував крик, що вже дерся зсередини.

«Що зі мною? Що це все таке?!»

— Ей, — тихо озвався Барні, боязко поклавши руку мені на плече. — Ти що, з Роузі посварився?