Парагвай

Дев’яте число, спокійний день. Група «Парагвай» заїхала до одного з мікрорайонів, збавивши швидкість. Вулиці тут зовсім не порожні, а навпаки. Багато людей та машин.

Міська влада порізала всю зелень.

— В мера вашого шиза якась стосовно дерев?

Це Максимка запитує у Євгена як у єдиного місцевого серед них. Молодий знову заговорив, і це викликало додатковий головний біль. Сірий «Фольцваґен Транспортер» потрапив до затори.

— Каже, що воно псує благоустрій, — відповідає Євген, облизуючи висохлі губи, — та похрену. На пана мера не наговорюй. Я зеленину й у себе повистригав. Не люблю все ось це от. Кущі, бур’яни. Газончик чистий треба. Як лобок у баби.

Євген не казав нікому, але й сам не розумів, для чого його рідне місто вже кілька років перетворюють на пласке бетонне коло. Може, щоб дрони легше було використовувати? Дерева цьому цілком можуть заважати… Чоловік намагався себе переконати, що без заростей і справді краще.

Сьогодні Євген був злим ще й тому що пив звечора, та й спав мало. Паленка попалася, хоча магазин — хороший, дорогий. Підсліпувате сонце дратувало, воно нагрівало дах мікроавтобуса, змушувало пітніти. Ще й молодий запитання дурні ставить.

— Ти, Максимка, краще до вікна дивися. Де би щура якого не впустити. Відволікаєшся сильно.

Салабон, якого до них прислали з іншої області, зітхнув, витер рукавом лоба. Він думає, мабуть, що вже все, немає більше роботи для їхньої групи. А вона завше є, просто потрібно трохи пошукати.

Сьогодні — вихідний. Погода безвітряна, перехожі повільно бредуть тротуаром та навіть не дивляться на бусик. Повне ігнорування. Євген із сумом вчергове подумав, що так, як раніше, вже не буде. Ніхто більше не боїться.

— Та хіба залишився ще хтось? Ми час і пальне витрачаємо, — скаржиться Максимка.

— Малий, закрив би ти рота краще, — нарешті подає голос Давид. Він завжди мовчазний і завжди в навушниках, а тепер не стримався. — Зарплатка капає, то чого душиш?

— Та нічого.

Знову тиша. Хвилин десять тому Євген проковтнув цілу жменю таблеток активованого вугілля. Цього разу похмілля проходило вкрай важко. А що робити, кинути звичку? Тоді й жити взагалі незрозуміло як. Здуріє він від буднів, від командування та всіх цих Максимок разом із Давидами. З ними треба бути тупим як столова ложка, інакше — не можна.

Сигналить темно-синя «Тесла» попереду, підкачені чоловіки біля барбер-шопу попивають каву. Жестикулюють активно, голоси їхні — грубі та впевнені. Чорний бруд перемішався з залишками асфальту. Бус трохи сіпнувся та метри два проїхав уперед.

Балон з перцівкою нагрівся і вже почав підтискати живіт Євгена, дивлячись на мужиків за вікном, він злився. Цих красунчиків чіпати не можна, на жаль… За роки праці чоловік навчився безпомилково визначати громадян, у кого є гроші та правильні документи. Зачепиш качка такого зі стаканчиком кави в руці — потім від скарг та доган очманієш.

Все додолу сиплеться, гірше й гірше. Дефіцитників, за ким, власне й полює група «Парагвай», ставало менше. І що ти зробиш, якщо не наловиш достатньо обісцяних бомжів? Сам поповниш їх ряди, бо роботи не буде. Нічого не буде; Євген не мав ілюзій щодо власних умінь та знань, і навідміну від того ж Давида, чи Максимки — він не мав альтернативних джерел заробітку. Ну, майже.

— Та рухайся ти вже, Господи! — крехктотить за кермом Денис. Він найстарший серед них усіх, вже сивий. Розуміє, що сигналити машині попереду, по-перше, без сенсу, а по-друге — може мати наслідки, напишуть заяву.

— Не сварись, тихо, — каже Євген, — а то почують. Зараз виїдем, легше піде.

Видно, старий Денис теж бухав учора, бо сидів більш злий, ніж зазвичай.

Їхній «Фольцваґен» нагадував бородавку серед усіх цих сучасних джипів та електрокарів. Зовсім чужий і зайвий, наче сильно запізнився у часі. Кожна друга іномарка вважала за необхідне підрізати бус, посигналити. От козли.

Різноманітні доноси й заяви, власне, писалися часто. Євген якось по Новім році вийшов у старій куртці порваній. З похмілля був, а сміття з квартири винести потрібно. Так того ж дня патрулька приїхала, озвучили підозру на фінансове неблагополуччя, хтось із нових сусідів, либонь, у вікно бачили Євгена. І не знали, ким він працює. От і накапали… Коли патрульні побачили сховок з баксами, то й заспокоїлися відразу.

— Так ми ж не знали, Євгене Євгеновичу. Ет. Вибачте!

Товстий коп як міг намагався з себе витискати усмішку, а виходило вкрай мерзенно. Він покрутив у руках напівпрозорий пакет з валютою, сухо закашлявся. Нічого заздрити — там у них теж нормально отримують. А фасад тримати потрібно, для сусідів Євген повинен виглядати трішки краще від бомжа! Щоб не було, власне, лукавих думок та припущень.

«Тесла» різко смикнулася, Денис ледь не в’їхав їй у зад. Не лаявся вже, просто прогарчав.

Від спеки й запаху власного поту нудило. А якщо так подумати, то хто винен у цьому дискомфорті? Вузькі дороги австроугорські, та велика кількість населення на метр квадратний. Не встигає влада дороги нові й багатоповерхівки будувати… Не встигає, бо все більше переселенців, підкачених чоловіків на «Теслах» прибуває разом зі своїми сім’ями. А сім’ї там які? Дівиця з робленими губами, дитинка одна-дві. І собачка маленька обов’язково. Таких потім у комбінезонах спеціальних вигулюють.

«Теслу» Євген і сам би купив собі, нема чого гріха таїти. Але командування розіпне за такі рухи, делікатніше потрібно в його положенні, не так явно. Тому й пакував чоловік поки долари та чекав слушного моменту.

Женя років десять як переїхав з цього району, він добре його знав. Народився й виріс у хрущовці, яку сьогодні знесли. Дивиться він зараз на те, що виросло на колись тихій вулиці: таунхауси випинаються прямо на проїзну частину, комфортні огороджені житлові комплекси… А ще магазини, магазини, аптеки, ломбарди, ресторани, знову й знову магазини… Фітнес клуб з блискучими панорамними вікнами ще стоїть.