2

2

На Гекату ми прибули якраз вчасно, дотримавшись усіх визначених термінів перекидання. І на нашу удачу, в районі висадки вже настав місцевий полудень. У мені починав розгоратися слабкий вогник надії, що цілком можливо, ми зможемо дізнатися на смак достаток справжньої гекатської гостинності.
 Посадковий модуль, який люб'язно виділив нам для відправки на вихід капітан «Степового вовка», пірнув крізь прозору завісу атмосфери і завис над крихітною платформою причалу бакена. За габаритними і тоннажними особливостями він ніяк не зміг би опуститися на зовсім незначну поверхню плавучої конструкції, здатної утримати на собі хіба що невеличкий флаїнг. А тому, нам із Бертом довелося вистрибувати зі шлюзових дверей, які постійно змінювали висоту відносно понтонів. Коли модуль нарешті набув довгоочікуваної стабільності, ми скинули речі і стрибнули, метрів десь з чотирьох, на поверхню кволої морської споруди, що шалено хиталася. Моросяча суспензія, піднята вертикальними потоками допоміжних двигунів, рясно покривала нас вологою пеленою, не даючи спокійно озирнутися навколо. І всьому цьому божевіллю вторив оглушливий бас, який вигукував вульгарні лайки на нещасні голови всіх прибулих. 
Модуль трохи накренило на правий борт, зносячи вбік. Потім затягнулися в корпус даремно випущені посадочні ступоходи, і вже ввімкнувши підйомну тягу, трохи на віддалі від платформи, модуль  відійшов до балкера.
- Чого ви там розсілися?! Бігом нагору!.. - прохрипів уже знайомий голос.
Але піднята діями двигунів хвиля знову закачала під нами понтони платформи. Нам із Бертом знову довелося розпластатися на мокрій і холодній поверхні. 
- Чому ця людина така збуджена?
Ось саме зараз настав той самий момент, щоб ставити ідіотські запитання і забивати ними мені голову! Дякую, Берт, ти чудовий напарник.
- Найімовірніше тому, що його не дуже вчасно розбудили, - із сарказмом пробурчав я, піднявшись і намагаючись утримувати рівновагу.
Оглядаючи платформу необхідно було знайти наші речові кейси: чи не викинуло їх у воду? Але все було нормально - біокібер уже тримав два металізовані прямокутники в руках, надійно стоячи на ногах. Прямо над напівпрозорою кабінкою - кокпітом сторожової вежі нахабно висіла вивіска з вельми крикливим гаслом на солінгу: «Земля». Напис, зроблений яскраво малиновим кольором, скоріше означав не саму планету, а ніс певне смислове навантаження в номінальному позначенні плавучого бакена, як суші. Місцеве сонце припікало і за насиченістю біляво-жовтого світла почуття шепотіли про те, що швидше за все ми прибули назад на рідну планету, десь у тропіках.
- Ну що, пішли. Бачиш, куди нас занесло... - я кивнув на вивіску.
Берт з посмішкою примруживши одне око дивився у вказаному напрямку. 
- Це більше відповідає повсюдному звичаю людей давати звичні й такі, що суперечать здоровому глузду, назви всьому, щовони вважають для себе утилітарним, - виніс він свій вердикт. 
- Берт, припиняй розумничати. І не дозволяй собі подібного при господарях тутешнього помешкання. 
- Постараюся, якщо ти так просиш.
Ми покрокували у напрямку до робочого приміщення бакена. Одягнений у майку зотлілого помаранчевого кольору, розсерджений бородатий чоловік похмуро свердлив нас настороженим поглядом через оглядове скло башточки. Лагідно піднявши свої очі вгору, я привітно і коротко кивнув йому. Дивно, але відповідної реакції не було.   
- Твоя поступливість, звісно ж, тішить. Але тільки не варто робити мені послугу. Запам'ятай головне: ми тут для того, щоб отримати чіткі результати, а не схвалення, - зупинились ми біля вертикального трапа. - Із ситуацією ознайомишся по ходу справи. Вибач, - я забрав у нього свій кейс, вперто не відриваючи погляду від очей біохома, - але таким було розпорядження вищого начальства.
Неприємний холодок заструменів у мене всередині після цього. Піднімаючись незручними сходами і стукаючи коробом об метал поручнів, я все ще бачив перед собою обличчя Берта, таке відкрите своєю наївністю і прямодушною наївністю. Хотілося б, щоб усе пройшло спокійно і якнайкраще, без усіляких проявів безпосередності ще «незрілого» біокібера. А наш відліт став би прекрасною подією для аборигенів тутешньої «Землі», у позитивному розумінні цього. Адже возитися мені з Бертом на Гекаті належало цілих півтора тижні. Якщо ж бути точнішим, то десять стандартних днів. 
- Не турбуйся, Максе, я все прекрасно розумію. Тільки є один незначний нюанс, або особливе прохання. У мене там, - він вказав на кейс у моїй руці, - знаходяться деякі матеріали для завантаження. Хлопці дуже старалися, але не встигали до закінчення за термінами. Попередили, що це необхідно для повного завершення за програмою «Мнемозина».
- І це якось впливає на наш візит сюди? - вирвалося запитання в мене. Не вистачало ще того, щоб просити допомоги в мешканців підводного острівця в налагодженні інформаційно-завантажувального обладнання для біохома. Але ж він був не простим кордом, і на «раз - два» його просто не підключиш.
Прочитавши бирку на кришці, я відразу ж обмінявся з Бертом переплутаними кейсами.
- Тут особлива інформація щодо автономної концепції індивідуального навчання. «Мнемосина» має бути завантажена повністю.
- Гаразд, пізніше про це поговоримо. Поки що я не дуже розумію сенс усієї цієї затії. Та й причини замовчування. Повернемося, я все з'ясую і хтось із них отримає по загривку.
Берт тільки з посмішкою знизав плечима.      
Вузькі дверцята довелося відкривати по-старому, смикаючи і провертаючи округлу ручку. Двері якось уже несподівано заслизнули всередину приміщення, при цьому повертаючись убік.
- Ви запізнилися...
Господар приміщення стояв до нас спиною і, нахиливши голову, щось переглядав біля протилежного вікна. Міцні ноги, що віддавали сяючою білизною, немов два стовпи визирали з шортів неясного кольору. 
- Хіба?! Транзитний балкер вийшов за розкладом і, здається, ніде не затримувався.
Я для перевірки пригадав дату, зафіксовану ще сьогодні на борту «Степового вовка», на числовому табло в медотсеку. Чи міг я щось наплутати, або недогледіти? Думаю, що - ні, абсолютно не скаржуся на пам'ять і увагу.
- Ви запізнилися, - наполягав чоловік. Тепер було дуже помітно, що майка вилиняла лише місцями, перетворюючись на плямисту ганчірку. Чоловік повернувся, залишаючись на місці: - Учора було б ще вчасно.
- Як ви розумієте, це не наша вина, - я підійшов до нього впритул, простягаючи руку. - Макс!.. Тобто, Максиміліан Ковальський, ксеноеколог.
Незнайомець трохи поморщився, обійшов мене і попрямував до Берта.
- Якого біса нам присилають спеца з екології далеких світів, коли тут є свої? І нітрохи не гірші. А може, навіть і кращі... Та ще й ляльку з собою притягли. - Похмурий господар бакена з явною огидою оглядав біокібера. - Чим ви будите тут займатися?
Він різко рвонувся до невеликого столу, збираючи на ньому щось.
- А ви, власне, хто? Представилися б для початку...
- А він - хто? Навіщо тут знадобилися ще два... науковці? В Управлінні що, епідемія дурості почалася?
- Схоже, що нам із вами буде важко зійтися характерами.
- Схоже... Вас, напевно, викликав сам Фаллада, ось із ним і будите сходитися.
Чоловік продовжував займатися розпочатим і натужно мовчати. 
Говорячи відверто, такого прийому я зовсім не очікував. Повернувшись і шукаючи дружнього погляду Берта у вигляді моральної підтримки, я розстебнув куртку  і дістав жетон.
- Вибачте, найімовірніше, варто було почати з цього. Ось тут припис... Нас відрядила адміністрація УКП терміном на десять днів.
- Я до нестями радий, - з явним сарказмом відповів чоловік. Нагнувшись, він узявся за лямки якогось ранця. Потім погляд його став трохи лояльнішим: - А цей ваш припис надасте Старику. Особисто і самостійно. Він - головний, я всього лише глибоководник. Не моя це справа на бакені стирчати цілодобово. 
Підійшовши до округлого люка, врізаного посередині кімнатки, він смикнув короткий важіль, відкривши його. 
- То що нам робити? - спостерігаючи, як господар бакена, абсолютно ігноруючи прибулих гостей, почав спускатися, я трохи сторопів.
- Не знаю. Хочете, можете залишатися тут, а бажаєте потрапити на Станцію, тоді йдіть за мною.
Веселеньку, випало, зустріти компанію! Невелика трагедія з дельфіном могла обернутися абсолютно різними, і аж ніяк не позитивними, сценаріями як для самих мешканців підводної лабораторії, так і для нашої місії. Мені не хотілося гіпертрофувати і перебільшувати, але якщо весь інший контингент Станції перебуває в такому настрої, чого варто було очікувати далі.
Поплескавши схвально Берта по плечу, я попрямував за тим, хто зустрів нас. Моя цілковита непристосованість до трапів зіграла грубий жарт - мої ноги провалювалися в невідомість між перекладин до самих колін. Кейс гидко і голосно торохтів об метал поручнів трапа.
- Для кіба місця в «Конячці» немає. Тож вам доведеться потіснитися. Потерпите, сподіваюся?!
- Що робити, раз це необхідно.
Глибоководник незадоволено похитав головою і підійшовши до релінгів огорожі, опустив ранець і почав розв'язувати вузол мотузки. 
- Чому ви сказали, що ми запізнилися? Хіба на Станцію не прибула космограма?
- Я вже двадцять дві години тут маюся. І тільки для того, щоб перевести двох сухопутних... Хоча йшлося тільки про одного.
Ми вийшли з-під козирка платформи сторожової вежи. 
- Це не моя примха взяти з собою біокібера. Ви ж чудово розумієте, що ми такі ж підлеглі, як і ви.
- Розумію. Тому мене це не дуже заспокоює, скоріше, навпаки. Тут необхідна присутність фахівця з соціальної комунікації, а не простий науковець.
Ми пройшли вздовж прямокутного двометрового майданчика з дерев'яним настилом до релінгів, які обмежували доступ до відкритої води. Поруч погойдувалася на хвилях фігурна площина, що силуетом дуже нагадувала флаїнг - машину для атмосферних польотів. Блиск омивного покриття сліпив час від часу очі.
- Чому? - я зупинився біля глибоководника, буквально нависнувши над ним. - Служба правопорядку відразу ж відмежувалася від справи, дізнавшись про суїцид дельфіна. Тим більше на планеті Наддалекого Екстерра. Просто це зовсім не їхній профіль, - з полегшенням констатував я. - Ось і направили нас...
- Ну й питаннячки у вас, зовсім не за статусом, - він випростався - Лади. Тепер жвавіше стрибайте на глайдер. Тільки обережно - дуже слизько з-за води. Я зараз відкрию люк.
Не чекаючи моїх і Берта незграбних дій, він одразу переліз через поручні і стрибнув на спину машини, що колихалася на хвилях. Спритно перетягнувши ранець, він з особливою витонченістю опинився біля люка, відчинив його й опустив у машину поклажу.
Вельми незвично це було спускатися на крихкувату поверхню, що постійно опускається під тобою, водночас у будь-який момент здатну різко зістрибнувши підло скинути тебе в темну невідомість. Я насилу подолав свій страх, стаючи на корпус «Конячки».
- Роллан, батинавт Станції, - представився глибоководник і підхопив мене за лікоть для підтримки. Підтягнувши до вже відкритого люка, він продовжив: - Я не дарма сказав, що ви вже запізнилися. Коли прибудемо на місце, самі все зрозумієте.
Він, узявши кейси у Берта, передав їх мені, а сам одразу ж стрибнув униз, грубо штовхаючи вбік, щоб забратися в крісло водія. Як видно його ввічливість до нас, а особливо до біокібера, обмежувалася тільки словами. Роллан зовсім не очікуючи спуску Берта в кабіну вже вмикав мотори.