2

2

На Гекату ми прибули, якраз вчасно, дотримуючись усіх належних термінів перекидання. І на нашу удачу, в районі висадки вже настав місцевий полудень. У мене починав розгорятися слабкий вогник надії, що цілком можливо, ми зможемо дізнатися на смак достатку справжньої гекатської гостинності.
 Транспортний модуль, який люб'язно виділив нам для відправлення додому капітан «Степового вовка», пірнув крізь прозору завісу атмосфери і завис над крихітною платформою причалу бакена. За габаритними та тоннажними особливостями він ніяк не зміг би опуститися на зовсім незначну поверхню плавучої конструкції, здатної втримати на собі хіба що невеликий флаїнг. А тому, нам з Бертом довелося вистрибувати зі шлюзових дверей, які постійно змінюють висоту щодо понтонів. Коли модуль нарешті - придбав довгоочікувану стабільність, ми скинули речі і стрибнули з метрів, так, шести, на поверхню хлипкої морської споруди, що шалено гойдається. Моросяща завись, піднята вертикальними потоками допоміжних двигунів, рясно покривала нас вологою пеленою, не даючи спокійно озирнутися навколо. І всьому цьому безумству вторив оглушливий бас, який вигукував вульгарні лайки на нещасні голови всіх, хто прибув.
Модуль трохи нахилило на правий борт, несучи убік. Потім затягнулися в корпус заздалегідь випущені посадкові ступоходи і вже ввімкнувши підйомну тягу, на відстані від платформи, модуль пішов до балкера.
- Чого ви там розсілися?! Бігом нагору!.. – прохрипів уже знайомий голос.
Але піднята діями двигунів хвиля знову закачала під нами понтони платформи. Нам із Бертом знову довелося розпластатися на мокрій та холодній поверхні.
- Чому ця людина така збуджена?
Ось саме зараз настав той момент, щоб ставити ідіотські питання і забивати ними мені голову! Дякую, Берте, ти чудовий напарник.
- Швидше за все тому, що його не дуже вчасно розбудили, - з сарказмом пробурчав я, підвівшись і намагаючись утримувати рівновагу.
Оглядаючи платформу, необхідно було знайти наші речові кейси: чи не викинуло їх у воду? Але все було нормально – біокібер уже тримав два металізовані прямокутники в руках надійно стоячи на ногах. Просто над напівпрозорою кабінкою – кокпітом сторожової вежі нахабно висіла вивіска з вельми крикливим гаслом на солінгу: «Земля». Напис, зроблений яскраво малиновим кольором, швидше означав не саму планету, а несе певне смислове навантаження в номінальному позначенні плавучого бакена, як суші. Місцеве сонце припікало і по насиченості білувато – жовтого світла почуття шепотіли про те, що швидше за все ми прибули назад на рідну планету, десь у тропіки.
– Ну що, пішли. Бачиш, куди нас занесло… – я кивнув на вивіску.
Берт з усмішкою примруживши одне око дивився за вказаним напрямком.
- Це більше відповідає повсюдному звичаю людей давати звичні і назви, що суперечать здоровому глузду всьому, що вони вважають для себе утилітарним, - виніс він свій вердикт.
- Берт, припиняй розумувати. І не дозволяй собі подібного за господарів тутешнього житла.
- Постараюсь, якщо ти так просиш.
Ми пішли до робочого приміщення бакена. Вбраний у майку зітліючого помаранчевого кольору, розлючений бородатий чоловік похмуро свердлив нас нас настороженим поглядом через оглядове скло башти. Коротко піднявши свої очі нагору, я вітально і коротко кивнув йому. Дивно, але реакції у відповідь не було.
- Твоя поступливість, звичайно ж, тішить. Але тільки не варто робити мені ласки. Запам'ятай головне: ми тут для того, щоб отримати точні результати, а не схвалення, – ми вже стояли біля вертикального трапу. – Із ситуацією ознайомишся у ході справи. Вибач, - я забрав у нього свій кейс завзято не відриваючи погляду від очей біохома, - але таке було розпорядження вищого начальства.
Неприємний холодок заструмив у мене всередині після цього. Піднімаючись по незручних щаблях і стукаючи коробом об метал поручнів, я все ще бачив перед собою обличчя Берта, таке відкрите своєю наївністю та прямодушною наївністю. Хотілося б, щоб все пройшло спокійно і якнайкраще, без жодних проявів безпосередності ще «незрілого» біокіберу. А наш відліт став би чудовою подією для аборигенів тутешньої «Землі», в цьому позитивному розумінні. Адже возитися мені з Бертом на Гекаті треба було цілих півтора тижні. Якщо ж бути точнішим, то десять стандартних днів.
- Не турбуйся, Максе, я все чудово розумію. Тільки є один незначний нюанс, чи особливе прохання. У мене там, - він показав на кейс у моїй руці, - є деякі матеріали для завантаження. Хлопці дуже старалися, але не встигали до закінчення термінів. Попередили, що це необхідно для повного завершення програми «Мнемозина».
- І це якось впливає на наш візит сюди?.. – вирвалося питання у мене. Не вистачало ще того, щоб просити допомоги у мешканців підводного острівця в налагодженні інформаційно-завантажувального обладнання для біохому. Адже він був не простим кордом, і на «раз-два» його просто не підключиш.
Прочитавши бірку на кришці, я відразу ж обмінявся з Бертом переплутаними кейсами.
– Тут особлива інформація автономної концепції індивідуального навчання. «Мнемосина» має бути завантажена повністю.
- Гаразд, згодом про це поговоримо. Поки що я не дуже розумію сенс всієї цієї витівки. Та й причини замовчування. Повернемося, я все з'ясую і хтось із них отримає по загривку.
Берт тільки з усмішкою знизав плечима.
Вузькі дверцята довелося відчиняти по-старому, смикаючи і провертаючи округлу ручку. Двері якось вже несподівано ковзали усередину приміщення, при цьому повертаючись убік.
- Ви запізнилися…
Господар помешкання стояв до нас спиною і нахиливши голову щось переглядав біля протилежного вікна. Міцні ноги, що віддавали сяючою білизною, немов два стовпи виглядали з шортів неясного кольору.
- Хіба? Транзитний балкер вийшов за розкладом і, здається, ніде не затримувався.
Я для перевірки пригадав дату, зафіксовану ще сьогодні на борту «Степового вовка», на числовому табло у медвідсіку. Чи міг я щось наплутати, чи недодивитись? Думаю, що – ні, зовсім не скаржуся на згадку та увагу.
- Ви запізнилися, - наполягав чоловік. Тепер було дуже помітно, що майка вилиняла лише місцями, перетворюючись на плямисту ганчірку. Чоловік обернувся, залишаючись на місці: - Вчора було б ще вчасно.
- Як ви розумієте, це не наша вина, - я підійшов до нього в щільну простягаючи руку. – Макс!.. Тобто Максиміліан Ковальський, ксеноеколог.
Незнайомець трохи скривився, обійшов мене і попрямував до Берта.
- Якого біса нам надсилають фахівця з екології далеких світів, коли тут є свої? І анітрохи не гірше. А може, навіть і краще… Та ще й ляльку з собою притягли. - Похмурий господар бакена з явною огидою оглядав біокібера. - Чим ви тут займатиметеся?
Він різко рвонувся до невеликого столу, збираючи на ньому щось.
- А ви, власне, хто? Представилися б спершу.
- А він – хто? Навіщо тут знадобилися ще два науковці? В Управлінні епідемія дурості почалася?
- Схоже, що нам з вами буде важко зійтись характерами.
- Схоже... Вас, мабуть, викликав сам Фаллада, ось з ним і сходьтеся.
Чоловік продовжував займатися розпочатим і натужно мовчати.
Говорячи відверто, такого прийому я зовсім не очікував. Повернувшись і шукаючи дружнього погляду Берта у вигляді моральної підтримки, я розстебнув куртку і дістав жетон.
- Вибачте, швидше за все, варто почати з цього. Ось тут припис... Нас відрядила адміністрація УКП строком на десять днів.
- Я до безумства радий, - з явним сарказмом відповів чоловік. Нагнувшись, він узявся за лямки якогось ранця. Потім погляд його став трохи лояльнішим: - А це ваше розпорядження надасте Старому. Особисто та самостійно. Він – головний, я лише глибоководник. Не моя ця справа на бакені стирчати цілодобово.
Підійшовши до округлого люка, врізаного посередині кімнатки, він смикнув короткий важіль, відкривши його.
- То що нам робити? – спостерігаючи як господар бакена зовсім ігноруючи гостей, що прибули, почав спускатися, я трохи здивувався.
- Не знаю. Хочете, можете залишатися тут, а бажаєте потрапити на Станцію, тоді йдіть за мною.
Веселеньку, випало, зустріти компанію! Невелика трагедія з дельфіном могла обернутися абсолютно різними, і аж ніяк, не позитивними, сценаріями як самих мешканців підводної лабораторії, так нашої місії. Мені не хотілося гіпертрофувати і перебільшувати, але якщо решта контингенту Станції перебуває в подібному настрої, чого варто було очікувати далі.
Поплескавши Берта по плечу схвально, я попрямував за нас. Моя досконала непристосованість до трапів зіграла грубий жарт - мої ноги провалювалися в невідомість між перекладин по самі коліна. Кейс гидко і голосно торохтів об метал поручнів трапу.
– Для кіба місце у «Конячці» немає. Так що вам доведеться потіснитися. Потерпіть, сподіваюся?
- Що робити, якщо це необхідно.
Глибоководник невдоволено похитав головою і, підійшовши до релінгів огорожі, опустив ранець і почав розв'язувати вузол мотузки.
- Чому ви сказали, що ми запізнилися? Хіба на Станцію не прибула космограма?
- Я вже двадцять дві години тут маю. І тільки для того, щоб перекласти двох сухопутних… Хоча йшлося лише про одне.
Ми вийшли з-під козирка платформи сторожової вежі.
- Це не моя забаганка взяти з собою біокібера. Ви ж чудово розумієте, що ми такі ж підлеглі, як і ви.
- Розумію. Тому мене це не дуже заспокоює, скоріше навпаки. Тут потрібна присутність фахівця із соціальної комунікації, а не простий науковець.
Ми пройшли по прямокутному двометровому майданчику з дерев'яним настилом до релінгів, які обмежували доступ до відкритої води. Поруч погойдувалася на хвилях фігурна площина, що силуетом дуже нагадує флаїнг – машину для атмосферних польотів. Блиск покриття, що омивається, зліпив час від часу очі.
- Чому? – я зупинився під глибоководником буквально нависнувши над ним. - Служба правопорядку відразу ж відмежувалася від справи, дізнавшись про суїцид дельфіна. Тим паче на планеті Наддальнього Екстерру. Просто це зовсім не їхній профіль, - полегшено констатував я. - Ось і направили нас...
- Ну і питання у вас, зовсім не за статусом, - він випростався - Лади. Тепер швидше стрибайте на глайдер. Тільки обережно – дуже слизько із – за води. Я зараз відчиню люк.
Не чекаючи моїх і Берта незграбних дій, він тут же переліз через поручні і стрибнув на спину машини, що плескалася. Спритно перетягнувши ранець, він з особливою витонченістю опинився біля люка, відкрив його і опустив у машину поклажу.
Дуже незвично це було спускатися на хлипкувату поверхню, що постійно опускалася під тобою, при цьому в будь-який момент здатну різко бризнувшись підло скинути тебе в темну невідомість. Я насилу подолав свій страх стаючи на корпус «Коні».
- Роллан, батинавт Станції, - глибоководник схопив мене за лікоть для підтримки. Підтягнувши до відкритого люка, він продовжив: - Я не дарма сказав, що ви вже запізнилися. Коли прибудемо на місце, самі все зрозумієте.
Він, взявши кейси у Берта, опустив їх мені і сам одразу ж стрибнув униз, грубо відштовхуючи убік щоб забратися в крісло водія. Як видно його ввічливість до нас, а особливо до біокіберу, обмежувалася лише словами. Роллан, не чекаючи спуску Берта в кабіну, вже включав мотори.