Парадокс Тьюрінгу

Від автора.

Повість є посвятою світлої пам'яті талановитого українського письменника – фантаста, Олександра Тесленка та його творчості, а також, одному з його найулюбленіших персонажів, біокіберу Дьондурангу.

 - Безумство було б порятунком. Якби він
              хоч на хвилину повірив, що збожеволів,
              він не вчинив би так…

                                                      С.Лем. "Соляріс".

ВСТУП

Гул, рокіт…
Одноманітний, монотонний, ніби ідеально синхронізований під точно розмірений хід метронома, шум хвиль, що набігають на берег. Вологий і рвучкий вітер наполегливо рве вітровку, з непохитним бажанням її зірвати. Він шалено прочісує моє волосся наповнюючи його солоною жорсткістю. Але все це анітрохи не турбує мене, а лише підбадьорює. Прекрасне жовто-бірюзове марево далекого горизонту, що відкривається у всій своїй неосяжності, досі продовжує викликати в мені відверте захоплення. Очі починають сльозитися і все перетворюється на чарівну поволоку.

Можливо...
Можливо, я в черговий раз помиляюся, вдаючись до дурного почуття меланхолії. І, швидше за все, хтось необережно помітить, що все простіше, звичайніше і зовсім інакше. А неймовірний вид безкрайнього водного простору, що відкривається є лише буденність, прозаїка життя. Цілком можливо, що й таке бачення має право бути, але тільки для інших. Мене ж подібні враження вже не дуже турбують. Тому що тепер моє життя базується на простому очікуванні. Чекання на те, чого має статися, але за розумністю розсудливої ​​логіки, навряд чи може відбутися. Але саме наївна надія, що незримо перетворилася на непогрішну віру, привела мене врешті-решт до цього заповітного місця.
Найяскравіші спогади вже зрідка відвідують спустошену часом пам'ять. Залишилися лише кілька сцен наповнених абсолютно дурними дрібницями і менш значущими іменами. Те незрозуміле й мало обумовлене, що було після нашого з Бертом прибуття на Гекату, сприймається тепер як належне, особливим, свідомим чином збудованих заздалегідь подій. І те, що багато хто, після звітів і слідства, спробував назвати випадковістю, або ненавмисним дивом, я з завзятістю фанатичного прихильника спробував спростовувати, ще не знаючи справжньої підоплёки. Адже ставши мимовільним свідком цікавих подій, лише через певний термін часу я став помічати, що розумні сумніви які заповнили мою свідомість, поступово руйнуються під натиском того, що сталося. Тепер же їхнє місце почала заповнювати дивна переконаність.
Вимушена самотність стала явним свідком і справжнім помічником. Вона не спустошувало, а лише дисциплінувала всю внутрішню суть. Тому, мабуть, я все ще залишаюся тут, на Тіамат. І лише кілька годин у стандартний місяць мені випадає можливість провести на поверхні цей планети, насолоджуючись видом безкрайнього океанського простору. І кожен такий спуск є наївним сподіванням пошуку заповітного берега. Сподівання на довгоочікувану зустріч стає для мене підмогою та стимулом у тому.
Колись за власною примхи ставши доглядачем орбітального маяка «Стелар», я ось уже протягом близько п'яти стандартних років з честю і професійним вишколом неухильно і чітко дотримуюся своїх обов'язків. Робота, аж ніяк не обтяжує мене, змушуючи проробляти кожну місцеву добу одні й ті самі перевірки та планові включення обладнання. Адже це дає мені можливість залишатися там, де я можу почуватися більш необхідним, а це означає, наскільки можна максимально, щасливим. І, мабуть, саме від цього розуміння, часто вдаючись до роздумів про справжнє своє призначення, я все ще не втрачаю надії.
Як на мене, Тіамат виявилася помірною, але не зовсім спокійною та сприятливою планетою. У її річному циклі випадає лише кілька погожих днів. Однак, як у всякої примхливої ​​богині вони є дуже своєрідні та примхливі: затягнуте в передсвітанкову напівтемряву сонце завжди зустріне вас. Але від цього краса планети лише заворожує, відкриваючи погляду прекрасний і незайманий простір. Вкрита густотою постійних туманів через безмежну площину води, що покриває практично всю поверхню, Тіамат тривожно дрімає під тривалими зливами і щільним хмарним покривалом. І лише кілька разів на рік, на якихось тридцять шість стандартних годин, усувається від дощового божевілля. Її обличчя трохи прояснюється, виявляючи світ реальність місцевого світу, живописного і прекрасного у своїй простоті. Мабуть, це стало однією з тих причин, які затягли мене сюди. Який сенс бачила в цій дивній і малоприємній планеті адміністрація ВР, мені не зовсім ясно. Віддалена від багатьох централей і маючи мало сировинну базу, Тіамат буквально відштовхувала від себе атмосферною примхою. Хіба що загублена планета могла з гордістю хизуватися своєю кисневою основою. Намагатися ж вникати у глобальні сподівання членів Вищої Ради з приводу а – ля Венери Наддальнього Екстерру, я не особливо хотів, втішаючись лише одною думкою, що мій пошук нарешті завершено.
 Коли вперше, після ситуації на Гекаті, до мене потрапили голографічні замальовки, доставлені експертами експедиційної комісії із «Золотої осені», то я не одразу зміг побачити щось цікаве для себе. А то єдине портретне фото, з невигадливою та багатозначною фразою: «Чекаємо!», яке незрозуміло яким чином опинилось серед додаткових документів, не малючи жодного відношення до членів прибулої експедиціі, вже назавжди зачарувало мене.
Фото було яскраве: насичено бірюзова синь відводить погляд до нескінченно далекого і розпливчастого горизонту. І сотні поблискуючих спин морського народу мірно прямує величезним стадом до веденої тільки їм мети. А на передньому плані двоє добре знайомих облич з відкритими та скромними посмішками. Мене ще довго переслідував цей чарівний краєвид. І вже перебуваючи на Тіамат, я все намагався вгадати ракурс зробленого знімку, чудово знаючи, чому й навіщо мені це так необхідно. Адже те, що відобразили у своїй пам'яті розвідувальні сателойди, було одноманітною мішурою. Усі фото.  Окрім одного, з абсолютно банальною картиною високого берега та блискучою гладіною океану. Але саме в ньому я побачив те, що стало для мене знайомим, посланням з минулого, перетворюючись із бляклої надії на принципову впевненість.
Дані Архівних документацій Космофлоту на «Стеларі» просто недоступні, і я став ракурсно підбирати пейзажність, що запам'яталася в пам'яті, по можливості, роблячи короткочасні візити висаджуючись на поверхню, держачи в пам'яті ту саму яскраву картинку з того дивного знімку. І нестерпно, і завжди прагнув лише одного, шукаючи заповітного берега. Я наполегливо чекаю на довгоочікувану зустріч і намагаючись розгадати послання.
Чи настала вже ця година?
Сподіваюся на це…