- 2 -

Ми приїхали у Самбір десь біля опівночі.

Я таки вмовила Влада, хоча вже й не сподівалась на це. Не знаю, які там думки та світогляди в нього перемінились за робочі години, та з'явившись додому, повідомив, що вирушаємо.

Дорога була не близька, на рейсові автобуси надіятись не варто було, службу Блакару замовляти трохи запізно, тож Влад вирішив, що поїдемо на його "Мерседесі". Взяли речей по мінімуму та й гайнули у міні-відпустку. Він потурбувався про пальне і весь час дотримувався вказівок навігатора, що його завбачливо встановив у салоні.

Все ж таки добре, що придумали такий засіб пересування як автомобілі, і вдвічі прекрасно, що транспорт у нас був. Ну мало чого... От захотілось із Волинської області припертись на Львівщину, і маєш тобі пригоду. Як там у тій пісні співається: "Нам без неї ніяк"...

Усю дорогу ми переважно не говорили.

Я одягла навушники, ввімкнула улюблену музику в телефоні і постаралась розслабитись, щоб зайвий раз не заважати коханому кермувати. Влад же слідкував за дорогою. По його настрою та емоціях бачила, що кається за вранішні нападки. Саме тому і старався догодити. А я, як і зараз, постійно давала йому шанс. 

Щоб міг виплисти з багнюки і залишитись зі мною.

Але таймер терпіння недовговічний. Вирішила, що ще подивлюсь, як хлопець поведе себе в чужому місті на святі, і якщо він знову мене розчарує, тоді вже точно скажу "Прощай"...

Задрімала. Розбудив мене Влад, коли опинились на місці біля невеличкого готелю. Заселились. Трохи дорого, та якщо ми тут всього на один день, то терпимо.

Лиш тоді, коли вляглась на широке двоспальне ліжко, навіть не роззуваючись, помітила, що втомилась. Бр-р, це дійсно далеко, як мінімум чотири години шляху. Не впевнена, що захочу подолати таку відстань ще раз.

Що я знала про це місто?

Після Христининої публікації трохи погуглила в Інтернеті.

Самбір - місто студентства, місто Валентина, що знаходилось майже коло Львова. Тут була широко розвинена галузь торгівлі, чимало навчальних закладів та шкіл, привітні мешканці, старовинні пам'ятки...

Погортала фотографії, від яких так і віяло романтикою. Зацікавили легенди про польську королеву Бону та полювання на оленя, зображення якого, пробитого стрілою, майорить на міському гербі. Згідно історії, Марина Мнишек була дочкою самбірського воєводи і саме з міської ратуші самозванець Лжедмитрій Другий, що став її чоловіком, виголошував промову про завоювання Російської імперії.

Юрій Кульчицький, герой Віденських воєн та той, хто за переказами першим завіз у Львів каву, теж походив з цих країв. Нереально цікаво... Музиканти Роман Скорпіон та Кузьма Скрябін народились і вчились в Самборі (от чого не знала, того не знала), Володимир Юричко, доброволець "Айдару", тут похований, звідси родом і його батьки...

Загалом, було багато пізнавальних фактів, що дозволили думати про Самбір як про затишне містечко закоханих.

Коли прокинулась вранці, то одразу наткнулась на величезний букет червоних троянд, дбайливо залишених на трюмо біля ліжка. Посміхнулась. Знав, що зробить мені приємне. Отже, не одна я цікавлюсь історією та звичаями (таке у мене повелось після відвідин бабусі). А червоні троянди - це один із символів Дня Закоханих.

А що я подарую у відповідь?

Планувала імпортний годинник, та й Влад раз за разом, ніби ненароком, нагадував, що хоче саме такий дарунок. Я вже навіть вибрала модель і була б придбала, якби не кляті гроші. Моїх власних запасів через вимушену ізоляцію ставало все менше, постійно купувались харчі, а у Влада просити не звикла, та й не гарно це було б...

Ну, поки обійдеться валентинкою (сподіваюсь, натраплю на їх продаж десь тут), а до його дня народження ще є час, щоб втнути подібний сюрприз...

Зібравшись, одразу вирушили до тієї самої церкви з мощами, яка за великою несподіванкою знаходилась у південній стороні неподалік готелю.

Я дуже хотіла одягнути красиве плаття і взуття на підборах, але погода трохи не дозволяла. Було ще по зимовому холодно, а зранку взагалі всі зелені газони довкола та бруківка, якою була вистелена центральна частина міста, були покриті легким сріблястим інеєм.

Хоч снігу не було, і це плюс. Вдосталь надивилась на нього в січні. Тому довелось обійтись зручними кросівками, джинсами та пальтом, а Влад ще й шапку натягнув бозна для чого.

Потрапили на Літургію, помолились перед реліквією. Я зачудовано озиралась довкола, відмічаючи про себе стиль пишності церкви. Вівтар та ікони обрамлені золотом, на куполоподібних вікнах містились вітражі з відповідною тематикою. Загалом все як у будь-якому храмі.

Позолочені куполи та хрести виднілись здалеку. Церква була розташована на горбочку, і прямо біля виходу виднівся східчастий спуск додолу, в іншу частину міста. Біло-голубе забарвлення стін створювало атмосферу духовного затишку.

Словом, мені тут подобалось все більше.

Хоча, подейкують, ще невідомо, чи це мощі того самого святого Валентина, але наскільки мені було відомо, їх в легендах було троє. І хто з них - той самий, ще досі спірне питання.

Людей і в храмі, і на вуличках було вдосталь, і це мене теж радувало. Обожнюю людні місця. Добра половина ще носила на обличчях маски, що одразу нагадувало про пандемію та закликало до обережності. Але ж вони, як і ми, наважились вийти сьогодні з домівок, вшанувати свято, отже, не все ще втрачено.

Я читала, що сюди в цей день приїжджає немало туристів з Польщі та інших країн, але поки не наткнулась на жодного. Вочевидь, справжній розмах свята цьогоріч пролітає, втім, як і всі минулорічні. Сподіваюсь, хоч Великдень дадуть нормально відсвяткувати, а не як було торік...

Настрій Влада відчутно змінився.

Відчувала, що йому також тут подобається, хоч і знала, що екскурсії та довгі піші прогулянки він терпіти не може. Ну нічого, потерпить заради наших почуттів... Я ж постійно догоджаю йому вдома, тож нехай те саме хоч раз зробить для мене...