Рано-вранці у переддень Валентина я отримала пакуночок від бабусі з моїми улюбленими солодощами. Знає, чим порадувати, рідненька! Такі пляцки з маковими коржами, горішками, перекладені шоколадною пастою або вареним згущеним молоком, здається, вміє пекти лиш вона.
Я, неабияк, втішена, промчалась повз кухню, на якій ми з Владом саме снідали, і в іншій кімнаті прийнялась розпаковувати дарунок. М-м-м!.. Як смачно пахне!
Ото буде в нас справжнє свято, адже мені, на жаль, погано давались справи з випічкою. І як на зло, всі мої кавалери просто обожнювали солодке.
Так, а що це там? На самому низу коробки мої руки наткнулись на щось цупке та картонне. Витягла... і мало не впала від здивування...
Валентинка.
Листівка у формі невеличкого сердечка з цікавим рисунком на титульній стороні враз наче обпекла мої долоні. Всередині, як це вже прийнято зазвичай, були віршовані рядки і напис: "Найчарівнішій від знайомого незнайомця".
Оце дивина! Хто міг таке втнути?
А поки я губилась у здогадках, то руки машинально шукали місце, куди можна було б сховати такий незвичайний сюрприз. Ще не вистачало, щоб Влад це помітив, тоді град його ревнощів гарантовано... Засунула в шухляду з моєю косметикою - туди він точно не посміє залізти, - моя територія.
Так, здалося б набрати бабусю та подякувати, і заодно розпитати, що це все означає. Аж тут... Тинь-тинь...
Наче вгадуючи таємні бажання, мій телефон, що лежав тут же на комоді, дав про себе знати. Розблокувала. Інстаграм. Христина. Публікація.
Швиденько перебіглась очима по рядках, зробила скрін, репост... От жучка мала! Знає, чим зацікавити... І саме в той момент до моєї світлої голівоньки приходить одна майже божевільна ідея.
- Котику, я тут подумала... - повертаюсь до хлопця, в якого на обличчі помічаю кислий вигляд. Він із явним невдоволенням жує свою порцію яєшні, оченятами метаючи блискавки.
Так, тільки б зараз не почалась розмова, що я знову його покинула... Сідаю навпроти, поруч із своєю тарілкою.
- А поїхали-но в Самбір!
- Куди? - піднялись його брови в здивуванні. - Нащо? Що я там забув?
- Взагалі-то я говорила про нас двох... Завтра ж Валентина. А в цьому місті, якщо вірити Інтернету, знаходяться мощі цього святого. Могли б влаштувати собі екскурсію...
- Ти ж знаєш, в мене робота, - зніяковілим тоном відповів. - Та й нащо кудись їхати? Можна і вдома на ліжку повалятись...
- От знову ти за своє, лиш би нічого не робити! То відпросися з роботи, вже подаруй цей один день лише нам. Чи може, ти щось запланував, а я не знаю?
- Та ні, нічого, - знизав плечима.
О, на маєш! Тобто як? За його теорією ми взагалі не мали б святкувати?
Ні, ну мені було відомо, що Влад не переносить тих свят, які не мають відношення до церковного календаря (як от Купала чи Хелловін), але що сюди ще й Валентинів день входить, я точно не знала. Я ж так чекаю цього свята!
Невже за весь час, що ми зустрічаємось, він мені навіть валентинки не подарує? А казав же, що буде виправлятись...
- Ну то як? - запитала з останньою крихтою надії.
- Тобі би постійно кудись вирушати і щось вигадувати, - почав бурчати. - Краще б он за кухнею та домом слідкувала!
Не зрозуміла, це що за камінь в мій город?
Я було відкрила рота, щоб вже висунути заперечення, та вочевидь, дрібної побутової сварки сьогодні в його планах не було. Бо зазвичай з ось такого все починалось.
А зараз він просто підвівся, кинув тихе "Дякую!", чмокнув в щоку, і чимдуж почався на свою роботу.
І чому я ще дивуюсь? Отак завжди. Скільки його знаю, постійно лишає мене одну. А ця самотність вже так набридла!
Більшу частину року тільки й бачу чотири кути батьківської квартири, в якій живемо разом, через цей грьобаний карантин. Ще у квітні довелось піти з роботи і засісти на дистанційну зайнятість.
А Владові що? У медиків робота завжди знайдеться, тим паче зараз. Яким же він був егоїстом!
Лиш би тільки самому бути чимось зайнятим, і головне - після повернення з роботи, щоб його чекали із смачною вечерею та всіма зручностями. Казав, що так в домі його мами заведено, і що основна роль жінки - це догляд за дітьми та домом.
А я любила. По справжньому відчувала до нього щось більше, ніж симпатію. Хоча, якщо тверезо оцінювати наші відносини, то здається, він мною лиш користувався.
Поїли, подивились фільм, переспали... Зранку встали, поснідали, він - на роботу, і так по колу... І тільки спробувала б я заговорити з кимось іншим чоловічої статі, не важливо, друг то, колега чи однокласник...
Одразу починались докори.
З ним було щораз то важче навіть дихати одним повітрям. Пригадую, в грудні ми серйозно посварились, і він вперше покинув мене, забравшись геть з речами із квартири. Тоді я думала, що це все, і щоб пережити смуту, поїхала до бабусі в село, що знаходилось аж на білоруському кордоні.
Погостювала там, вшанувала звичаї, відчула на собі заздрість дочки завклуба, та й якось перебула там Різдвяні свята... А потім приїхав Влад. Довго вибачався, просив прийняти його знову, запевняв, що більше такого не повториться.
І я повірила, дала йому шанс. Все було просто чудово аж до сьогоднішнього ранку.
В мою душу знову прокралось розчарування. І знаєте що? Мені не має бути соромно за цю валентинку. Навпаки, мені дуже приємно. Хтось (а я вже почала здогадуватись) насмілився зробити мені такий жест, знаючи, що я вже зайнята.
Що ж, побачимо, як там далі...
#9910 в Любовні романи
#2408 в Короткий любовний роман
#2377 в Молодіжна проза
Відредаговано: 08.02.2021