10. Іван

Я чекав цього моменту із завмиранням серця. Чекав коли зможу не лише відчути поклик свого звіра, а й побачити свою вовчицю в її звіриній іпостасі.

Ми в клані лише два дні. Велике село посеред карпатських гір, оточене височенними смереками. Я вперше в Карпатах. Ніколи їх не бачив. Тут свіже й чисте повітря. Усі зайняті роботою в полі та на городах. Тут всі аграрії, фермери, чи скотоводи. А ще вони приймають туристів на гірськолижному курорті взимку та ходять за грибами та ягодами восени й весною. Всі ці люди, незважаючи на своє походження, роблять свою справу, працюють задля розвитку свого села та держави.

Мешканці клану, зокрема, батьки Оксани зустріли мене з теплом. Прийняли до великої родини вовків, як сказав альфа цього незвичного клану. Альфою був батько Оксани, й саме ми були наслідниками. Саме Оксана мала стати наступною альфою, коли старий вовк не зможе більше керувати цим великим кланом.

Я спробував відчути свого внутрішнього вовка. Оксана казала, що я маю його відчувати, адже я теж маю кров вовка. Один з моїх батьків був перевертнем. Провидиць клану лише підтвердив це. Ми навідали його вчора. Старий одразу відчув це, побачив мою сутність, як тут кажуть.

Я не міг остаточно звикнути до цієї думки, не міг осягнути та прийняти цю інформацію цілком. Але відчував себе серед тих людей-вовкулаків затишно. Мабуть, вперше в житті. Я більше не відчував, що сам.

У ніч на перше листопада в цьому селі ніхто не спав. Це ніч, коли можна випускати на волю свого звіра.

Ми піднялися на високогірну яйлу. Вогнище, смереки, місяць та усяяне зірками небо. А ще воля. Справжня свобода. Від думок, почуттів, проблем.

Є тільки ти й твій вовк. Ні, брешу. Ще є та, що вкрала моє серце, увірвалася в мою душу, відкрила мене справжнього. Моя вовчиця. Оксана. Яка ж вона гарна у цій сіро-білій шубці, яка м’яка у неї шорстка…

Я бачу, що вона чекає. Вона розповідала про цей ритуал, казала мені як відбувається переворот.

Я чекав. Я відчув свого вовка. Нарешті. Я почав його чути, він прокинувся й, здається, я сьогодні побачив його тінь у дзеркалі. Оксана казала, що теж бачить свою вовчицю та розмовляє з нею.

Хвилина, одна, друга… Й раптом мене наче блискавка вдарила, тіло затремтіло та почало змінюватися, я загарчав та впав на коліна. Ще мить – і я став вовком. Звір вирвався на волю.

Я спіймав на собі вивчаючий погляд вовчиці. Вона підійшла та ткнулася своїм лобом в мій бік. Я замурчав. Зараз, в цьому вигляді, я ще гостріше відчув свою половинку. Я знав, що вона дійсно моя пара.

– Ау-у-у, – ми разом привітали новий місяць.

Я відчував силу звіра, готового на все за для захисту своїх земель, своєї родини. Я вбирав в себе силу ночі, силу Темряви з кожним кроком, з кожним подихом.

Я відчував як ниті сили розливаються по моєму тілу.

Я бачив інших вовків. Вільних, сильних, незалежних.

Я знав, що віднині це моя родина, мій клан.

Я готовий стати одним з них. Я готовий контролювати викид темних сил, з якими ще треба познайомитися та від яких цей клан охороняє простих людей.

Я готовий боротися за те, щоб такі як ми, не зникли, я готовий продовжити свій рід.

До нас наблизився альфа племені. Він лапою зупинив нас.

«Я бачу, що ти готовий, синку», – його голос пролунав в моїй голові. – «Ти прийняв нас, а головне ти прийняв себе самого. Я віддаю тобі свою доньку Оксану. Піклуйся про неї та своїх дітей допоки смерть не розлучить вас»

«Я обіцяю піклуватися та берегти її, альфо», – відповів я так само подумки.

Альфа ледь помітно кивнув.

«Я приймаю тебе, Іване, як свого партнера, свого вовка. Обіцяю бути з тобою, піклуватися про тебе та наших дітей, до поки смерть не розлучить нас», – у голові пролунав голос Оксани.

«Амінь», – відповів альфа. – «Від нині ваш союз нерушимий до смерті одного з вас».

На небі замерехтіли зірки. Скоро світанок. Ми лежали поряд один з одним біля вогнища, зігріваючи теплом свої тіл.

З першими проміннями сонця тіло знову почало трансформуватися. Ще мить – і я знову став собою, поруч стояла вже моя дружина Оксана.