9. Оксана

Прокинутися в обіймах Івана було напрочуд дивно. Я згадала минувшу ніч. Солодку, неймовірну… Ми розчинилися один в одному, ми стали одним цілим. І я нарешті відчула в ньому енергію вовка. Я була впевнена, що він один з нас.

Іван ще мирно спав, я милувалась ним, провела пальцем по щоці. Стільки ніжності я давно не відчувала. Поспішила на кухню готувати сніданок.

Я знайшла свою пару, я зустріла його. Я все ще не могла повірити, хоч останні дні майже втратила надію й вже готувалася до повернення в клан наодинці. В останню ніч жовтня, коли Темрява набуває повної сили, коли наша покровителька дає своє благословення, молоді люди зазвичай укладають заручини та одружуються. Я була старшою в сім’ї, втім мої брати та сестри вже мали пару. А я ні. І якщо й цього року я не приведу в дім партнера, право наслідувати місце альфи перейде до брата, який вже давно має сім’ю.

Я заварила каву, приготувала омлет.

– Доброго ранку, – на кухню зайшов Іван.

– Доброго ранку, – посміхнулася йому. – Сідай снідати.

– Дякую, так смачно пахне.

– Іване, ти готовий покинути місто та поїхати у село? – питаю я.

– У місті є справи, які я маю завершити, але так, я готовий, – стверджено говорить він.

Видихаю. Саме це я й хотіла почути.

– Тижня вистачить на збори?  

– Гадаю, що мені вистачить пари днів. Я переведусь на заочне, на роботі напишу заяву на звільнення, але поки візьму відпуску, а далі побачимо.

– Ми знаємо один одного менше доби. Ти впевнений, що готовий все покинути та кардинально змінити життя? – я дуже хвилювалася.

– Здається, я ще вчора дав тобі це зрозуміти, вовчице, – хмикнув він та з теплотою подивився на мене.

***

– Вовчице, ти вкрала серце мого кращого друга, – промовив Роман, коли чотири дні потому ми стояли на пероні в очікуванні поїзду.

– Мисливцю, він добровільно віддав його мені. І тобі це відомо. Я не змушувала його, тож закон не порушено. Ти не можеш нічого зробити ні мені, ні йому, – дивлюся на Івана, який міцно стискає мою руку.

– Я знаю. Я спостерігав. Я мусив. Я давно знав, що ти в місті, так само, як давно знав, що Іван теж вовк.

– Тому ти так мене й кликав? – Іван підняв вверх одну бров.

– Ага. Але ж ти не знав своє походження, тому для тебе це було лише прізвисько. Я ніколи раніше це не робив. Не відпускав на волю двох вовків. Адже ви дійсно пара. Я буду й далі спостерігати за вами. Не порушуйте закони. І будьте щасливі.

Цей дивний хлопець з очами кольору грозового неба по черзі обійняв нас.

Ми зайшли в вагон, поїзд м’яко рушив з місця.

***

Ось й настала ніч Темряви. Та сама ніч, напередодні Хелловіна. Остання ніч жовтня.

В клані мене з Іваном зустріли дуже тепло. Він сподобався моїм батькам, навіть попри те, що не був справжнім вовком. Нічого не знав про себе.

Ми піднялись в гори. Тут на одній з яйл розпалили багаття. Смереки з усіх боків оточили цю широку галявину. Яскраво сяяли зірки, світив місяць.

– Випусти на волю свого вовка, – шепочу я Івану.

– Як це? – не розуміє чоловік.

Я показую, вигинаючи спину, дивлячись високо вгору. Моє тіло тремтить, змінюється, з горла виривається рик, ще мить й я м’яко опускаються на траву чотирьома лапами.   

– Яка ти гарна, – Іван опускає руку на мою сіро-біленьку шорстку. Я млію від його дотиків, намагаюся прошепотіти, щоб він теж спробував, але не можу. Сідаю на задні лапки, здіймаю голову догори та вию на місяць.

Бачу як один з промінчиків осяює нас, завмирає на Івані. Я знаю, що він нервує, не розуміє, що з ним відбувається, бачу як вигинається різко його тіло, наче його вдарило струмом, він падає на коліна, ричить… Ще мить й переді мною стоїть вовк. Сірий, великий звір.

– Ау-у-урур! – кричить він на місяць.