8. Іван

Майже годину Ромка пояснював мені про те, що серед людей живуть й ті, хто має над здібності. І це не шоу, не казки, а реальність. Просто про це не кажуть на кожному кутку, не говорять з екранів телевізорів. Це ніби паралельна реальність, яка просто існує.

Я дізнався, що в двадцять першому столітті й справді є маги та мольфари, мавки та вовкулаки, й ще багато інших істот. А ще є так звані мисливці. Це ті, хто охороняє втручання магічних істот в життя реальних людей. І він один з них. І це не його вибір, а його доля. Так сталося, що цей дар можна тільки прийняти у спадок.

Ми випили майже пляшку віскі. А я все ще не міг це усвідомити. Ромка пообіцяв не чіпати Оксану, але й попросив мене не наближатися до неї. Просив берегти себе від необдуманого вчинку.

Але я не зміг. Викликав таксі, щоб їхати додому, але на півдорозі попросив водія змінити адресу. Приїхав до неї.

Як же спокусливо вона виглядала у тому рушнику! Закортіло зняти його прямо в коридорі, втім я стримався. Дочекався поки Оксана повернеться у вітальню.

Слухав її зізнання та розумів, що це вже нічого не змінить. Я закохався в неї, ледь побачивши. І розумів, що не зможу відпустити, не зможу втратити, а її здатність перетворитися на вовка не змінить моїх почуттів, що так раптово накрили мене з головою.

Насмілився її поцілувати, спершу м’яко та обережно, наче питаючи дозволу, але вона відповідала, вона палала пристрастю, я відучував як калатає її серце, як вона тремтить у моїх руках. Я цілую дівчину-вовка… Чи це не сон?

– А ти покажеш мені свою вовчицю? – хрипло питаю її.

– Не сьогодні. За тиждень побачиш, – видихає вона.

Пристрасть накриває нас обох, попереду у нас ніч… Ніч кохання та пристрасті, вогонь якої розпалявся в середині з кожним дотиком.