7. Оксана

Таксі приїхало доволі швидко, і я нарешті знову відчула себе в безпеці. По щоках текли сльози, на душі було кепсько. В машині грала тиха музика.

– Він не вартий твоїх сліз, донечко, – водій простягнув мені хустинку.

– Дякую, – кивнула я. – Я сама винна.

– Я прожив довге життя, мила моя. Той, хто справді твій, той, хто кохає, буде боротися та не покине, щоб між вами не відбулося. А якщо покинув, то це не твій чоловік, – таксист посміхнувся. – Ми з дружиною понад п’ятдесят років разом, а як я за неї боровся… Ух! Молодість…

– Мабуть, ви праві… – тихо прошепотіла я.

Боротися. Я вже уявляю, що наговорить йому Ромка. Мисливець, хай йому грець. Дякую хоч одразу не прибив.

Вдома я набрала ванну та занурилася у гарячу воду, розслабляючись.

– Ми ще поборемося. Вовки не здаються, – шепоче моя друга сутність.

Я прикрила очі. У нашому клані багато щасливих сімей. І моя не виключення. Але всі ми маємо частинку вовчої крові. Звісно, були рідкі випадки шлюбів між вовком та людиною, але діти від такого союзу все одно мали силу вовка. Мали здатність до оберту.

Кланів вовків було декілька. Ми не були ворогами, навіть шлюби між представниками різних кланів були допустимі, хоч й землі наші значно віддалені одні від одних.  Ми рухаємося вперед, разом з усім світом. Нам також доступні сучасні технології й подорожі. Ми працюємо, як й всі громадяни, діти навчаються у школах. Живемо здебільшого у селах біля лісів, ближче до природи. Деякі з нас перебралися жити у великі міста, та їм доводиться бути обережними, носити захисні кулони.

Хто ж цей загадковий Іван? Я відчуваю в ньому свого, хоч ауру нормально не бачу. Схоже, він той самий полукровка. І судячи з його реакції на слова Романа, дійсно не здогадується про своє походження. Хоча це й недивно, він нічого не знає про своїх батьків. І те що його підкинули – це ще один доказ того, що не хотіли, щоб він став вовком. Скоріш за все його мати просто мала стосунки з вовкулаком. Чи знала вона про це чи ні? Це вже ніколи не з’ясувати.

 Але якщо дитя зростатиме окремо від клану, його сила може й не проявити себе, проте він все життя буде почуватися іншим й самотнім.

Мати-вовчиця ніколи не покине свого малюка. Це неможливо уявити. А батько міг навіть не знати про народження сина. Серед людей це нормальна практика. Мені було відомо про такі випадки.

Із думок мене вирвав дзвінок у двері. Хто міг прийти проти ночі?

Я вийшла з води, обернувшись рушником та підійшла до дверей.

– Хто там? – спитала обережно.

– Це Іван. Оксано, відчини, прошу…

– Ти сам? – чомусь запитала я, озирнувшись на тінь вовчиці, але вона була спокійною, та взагалі, здається, спала.

– Сам. Ромка все мені розповів. Нам треба поговорити… Це важливо.

Я зітхнула та відчинила двері.

Іван стояв на порозі й дійсно був сам. Він виглядав дещо розгубленим. Я кивнула, запрошуючи всередину.

– Вибач, що я в такому вигляді. Зачекай в кімнаті пару хвилин.

Я спіймала на собі його вивчаючий погляд та поспішила зникнути за дверима ванної кімнати.

Серце у грудях шалено калатало, я швидко передяглася у спортивні штани та футболку й повернулася в кімнату. Не давала спокою лише одна думка – чому він повернуся, якщо вже знає про мене все?

Він стояв біля вікна, спершись руками о підвіконня та дивився в нічне небо:

– Гарний місяць сьогодні, чи не так?

– Так, – погодилась я. – Чому ти прийшов?

Він повернувся до мене обличчям:

– Це складно пояснити. Ще коли вперше тебе побачив сьогодні опівдні, всередині мене наче щось змінилося…

– Розумію, – видихнула я, намагаючись заспокоїти серце, що поруч з ним вирішило вистрибнути з грудей. – Присядемо? – кивнула на канапу у кімнаті.

– Так, давай. – Ми влаштувалися поруч. Він взяв мене за руку. – То це правда? – спитав він, стискаючи руку та зазираючи в очі?

– Я не знаю, що тобі розповів твій друг, – покачала головою я. – Але так, я не зовсім звичайна дівчина…

– Знаєш, я люблю різні легенди та міфи, люблю фентезі, але те, що істоти з цих книжкових світів живуть поряд з нами, у сучасному світі, в це важко повірити навіть після пляшки віскі.

– Це не фентезі, Іване, – здихаю я. – Просто нам доводиться ховатися та бути обережними. Нас теж контролюють. Таких істот як я. І твій Роман один з них.

– Він раніше ніколи не говорив про це. А сьогодні, коли тебе побачив, я не впізнав друга, якого знаю з першого класу. Я ніколи не бачив його таким. Я ніколи не бачив блискавки в його очах. Це страшно виглядає. Він вмовляє відмовитися від тебе, але я не можу. І не хочу… Мене тягне до тебе.

– Я знаю про що ти говориш, Іване. Моя душа теж тягнеться до тебе. Але я вовкулак, це правда. І я тут, в Київі, щоб знайти свою пару. Свою справжню половинку. Вовки кохають лише раз в житті…

– Знаєш, це смішно звучить, але Ромка часто дразнив мене вовком-одиночкою. І ніколи не пояснював чому.