6. Іван

Ми замовили картоплю фрі та бургери, взяли колу та влаштувалися за столиком.

Оксана сіла навпроти нас, обережно пила через соломинку колу та дивилася то на мене, то на Рому.

Роман теж хмурився та, здається, готовий був спалити Оксану одним лише поглядом. Вона ніяковіла під ним, стискалася у грудочку, й ніби шукала захисту, кидаючи на мене благальний погляд.

Мене це стало напружувати. Навіть їсти перехотілося, всередині почали здійматися невідомі досі почуття: закортіло ричати, неначе звір, й разом з цим виникло бажання пригорнути її.

– Може ви припините знищувати поглядами один одного? Ще пожежу тут влаштуєте, – спробував пожартувати я.

– Ти правий, пожежа посеред Київа недоречна, – відгукнувся друг.

– Що відбувається? – не розумів я. – Ти казав що ви незнайомі. Оксано, хоч ти скажи, ти його знаєш?

– Ні! – в один голос відповіли Оксана з Ромою.

– А в чому річ?

– Спитай в неї, – кинув Ромка.

– Я не розумію, що ти хочеш почути, – голос дівчини тремтів.

– Я добре знаю, хто ти. І я знаю, що ти теж знаєш, хто я. Тому попереджаю – забирайся геть, якщо жити хочеш. Тобі тут не місце. І він тобі не пара…

– Що ти верзеш, Рома? – я геть дурів.

– Я роблю так як буде краще для тебе, друже. Я рятую тебе…

– Навіть не спитавши мене?

– Ти не знаєш з чим маєш справу. І буде краще, якщо ніколи не дізнаєшся…

Оксана мовчала, дивилася у вікно, кудись вдалечінь. Я бачив, як тремтіли її плечі, як вона крадькома змахувала сльози.

– Та пішов ти. Говориш загадками, – я встав та сів поруч з дівчиною обійнявши її за плечі. – Не звертай уваги. Ромка нормальний хлопець, я не знаю що він таке верзе…

– Ні, Іване, це ніякі не дурниці. Твій друг має рацію, але він теж не простий. Може, розкажеш й свою таємницю, мисливцю? – вона різко повернула голову та подивилася прямо в очі Романа.

Я бачив як в них спалахнули блискавки. Так-так, саме блискавки. Він заричав, стискаючи у руках паперовий стаканчик коли. Його долоні засяяли блакитним сяйвом та від стаканчика пішов димок. Я зойкнув, не повіривши своїм очам.

– Вовчице, тобі не місце серед людей, – прогарчав Ромка низьким голосом. Краще забирайся туди, звідки прийшла. Я відпущу тебе та нікому не повідомлю. Ти знаєш закони…

– Знаю, – тихо схлипнула вона. – Але я не можу піти…

– Тоді ти не доживеш до нового місяця.

– А це вже не тобі вирішувати, мисливцю! – в її очах блиснув вогонь.

– Гей, ви чого? – я слухав їх та не міг повірити в те, що чую. – Який мисливиць? Яка вовчиця? Що за гру ви тут влаштували?

 – Краще б то була гра, друже. Але це життя. І якщо вона хоче жити, то піде прямо зараз та повернеться до своїх. Тоді я гарантую збереження її нікчемного життя!

Я був настільки шокований, що не найшовся що відповісти. Я не розумів що відбувається.

– Вибач, – тихо прошепотіла Оксана. – Я краще поїду додому.

– Правильне рішення. І дуже тебе прошу – не наближайся до Івана. Він тобі не пара! Ти помилилася у виборі партнера.

– Вибач мені, – знову сказала дівчина, та вивільнившись з обіймів встала зі столу та швидко направилася до виходу.

– І що це було? – спитав я Ромку, щойно вона пішла.

– Це була вовчиця. Вовкулак. Чув про таких створінь? – нахмурився друг.