5. Оксана

В клубі гамірно, повно людей та прокурене приміщення. Ненавиджу цей запах. Мене від нього нудить та паморочиться голова. Але вирішую потерпіти заради цього загадкового хлопця. Я маю впевнитися, що він просто один із звичайних, що я помилялася у своїх здогадках.

Іван виглядав дещо розгублено, але щиро посміхався. Моє серце знову пришвидшило свій ритм. Внутрішня вовчиця ледь не почала муркотіти, немов кішка.

– Може, хоч пригостиш чимось? – питаю, щосили намагаючись приховати хвилювання.

– Звісно, – киває хлопець та веде мене до бару. За стійкою сидить високий хлопець з очима кольору грозового неба. Вони темнішають, коли він бачить мене, в них спалахує ненависть. А зсередини мене здіймається хвиля тривоги. Моя вовчиця волає про небезпеку.

Але що мені може загрожувати в такого людному місці? Втім, я завжди дослухаюся до своєї другої сутності. Вона ще ніколи мене не зраджувала. Замовляю лате, вирішивши почекати з міцними напоями та йду у вбиральню. Тікаю від цього стального погляду.

– Нащо він мене запросив сюди? Може, це пастка? – вмиваюся холодною водою.

 – Стережись мисливця, – знову шепоче вовчиця. Я бачу її тінь. ЇЇ шорстка здибилася, очі горять вогнем.

– Мисливця? – перепитаю одними губами, щоб не чули дівчата, що також зайшли до туалетної кімнати.

– Він поруч, – знову шепоче вона. – Намагайся не виказувати себе. Він відчуває тебе. Він може тебе вбити, якщо вирішить, що ти порушила закон.

Мисливці. Я знала про них. Вони з давних-давен переслідували вовкулаків, вони ніби як контролювали нас. Хоча багато хто з них вбивав нас заради розваги. Нам забороняли втручатися в життя простих людей, обирати собі пару серед тих, хто не посвячений у наше походження й саме за це мисливці карали нас, якщо вовкулаки закохувалися у людей. Такий закон.

Невже той з пронизливими очима, Роман, здається, мисливець?

Я мотнула головую, проганяючи важки думки та повернулася у залу.

– Твій лате, – промовив Іван, протягуючи мені напій. Романа поблизу не було.

– А де дівся твій друг? – запитала я обережно.

– Пішов на танцпол, – озвався чоловік.

– Скажи, а чому ти покликав мене сюди?

– Сам не знаю, – потиснув плечами Іван. – Якось закортіло тебе побачити.

– Це дивно…

– Ти не віриш у кохання з першого погляду? – він вигнув одну бров.

– Вірю, – тихо відповідаю я, розуміючи що поряд з ним зі мною справді відбуваються дивні речі. Його милий хвостик на маківці, золотаві очі, в яких я бачу полум’я... Полум’я пристрасті, теплий вогник кохання.

Я здатна відчувати свого. Вовки по життю кохають лише один раз. І важко переживають втрату свого партнера.

Раптом залом пронеслася мелодія пісні та в ту же мить танцпол вибухнув оплесками та свистами:

– «Падав безжалісно град,

Била блискавиця…»*

===

*Олег Винник «Вовчиця»

===

– Потанцуємо, – він схопився з місця, простягаючи мені руку.

Я миттєво кивнула. Я знала цю пісню й дуже її любила.

– Розкажи мені про себе, – попросила я, обіймаючи його за плечі. Ми двигалися під мелодію, від якої у мене завмирала душа.

– Це нецікаво та сумно, – промовив він із болем в голосі.

– І все ж, – наполягла я, влаштувавши голову на його плечі. Моя вовчиця тягнулася до нього, моя душа завмирала поряд з ним. Невже це той самий? Той, про кого казав мені провидець?

– Я одиночка, – прошепотів він. – Крім Ромки у мене нікого немає. Я виріс з бабусею, хто мої батьки я не знаю. Вона ніколи про них не говорила. Казала лише, що мене залишили в лікарні, й там вже хотіли віддати до дитячого будинку, а вона не дозволила. Вона померла три роки тому. З Ромкою я подружився у школі, зараз разом навчаємося.

– Вибач, це прикро, коли поруч немає близьких, – тихо промовила я.

– Пусте, я звик. Насправді мені немає на що жалітися. Я сам склав іспити та вступив на економічний. Від бабусі залишилася квартира. Я маю роботу. В цілому все добре.

– І ти ніколи не шукав батьків, коли виріс?

– А нащо? – я відчула як він напружився, як прискорилося серцебиття. – Якщо вони відмовилися від мене, то я їм не потрібний. Я зроблю собі лише боляче. До того ж я навіть не знаю чи живі вони.

– Можливо, ти правий.

– Ну а ти? Розповіси про себе?

– Я виросла в селі, в місті лише кілька місяців. У нас велика родина, багато сестер та братів, як рідних, так й двоюрідних. І ще багато інших родичів та друзів.

– Ого, я й не знав, що такі великі родини ще існують…

– Так, наш рід доволі давній, я знаю своїх пращурів до десятого коліна.

– О такої! Здивувала, – він посміхнувся. – Напевно це складно – пам’ятати імена усіх родичів.