4. Іван

Поки збирався до клубу несподівано отримав дзвінок. Від тієї дивної дівчині. Чорт. Знову про доставку питає. Діловим тоном повідомляю, що мій робочий день скінчився, вона спішно вибачається та скидає.

Чомусь мої руки спрацювали швидше, ніж розум. Я набираю повідомлення із запрошенням  в клуб. Не розумію що це таке коїться й чим вона мене так зачепила, але дуже кортіло знову її побачити. Ці зелені чарівні очі. Мабуть, Рома правий, хоча б іноді потрібно розважатися із дівчатами.

В клубі вже повно молоді, діджей розпалює ритмами. Я йду на бар, замовляю коктейль та питаю меню.

– Привіт, друже, – через кілька хвилин поряд сідає Ромка.

– Привіт, – киваю я та роблю ковток.

– Щось ти сам не свій, – помічає друг. – Що вже трапилося?

– Нічого. Я просто вирішив прислухатися до твоєї поради та запросив дівчину…

– Що? – не вірить Ромка. – Не вірю. Це хтось з наших на курсі?

– Ні, – відповідаю я.

– Ну в ескорт я не вірю, ти не з тих, хто буде платити за увагу дівчат. Я чогось не знаю про тебе, вовче?

– Знову ти зі своїм вовком, – бурчу у відповідь.

– Нічого не можу зробити, ти мені нагадуєш цього звіра, – розпливається в усмішці друг.

– Цікаво чим?

– Своїми повадками та характером, – бросає Ромко, схоже це питання йому не дуже подобається. – Віскі, будь ласка, – каже бармену, що нарешті звільнився та знову звернув на нас увагу.

Я тим часом шукаю очима дівчину. Вона вже має бути тут. Оксана. Їй дуже пасує це ім’я. З мого місця добре видно вхідні двері. Я бачу всіх, хто входить. Ромка знову хмикає, помічаючи мій погляд.

– Друже, ти мене лякаєш, хто ця дівчина, яку ти знайшов менш ніж за дві години.

Не встигаю відповісти, бо бачу її та завмираю на мить.

Вона з’являється на порозі, розгублено дивиться навколо. Підіймаюся та йду на зустріч.

– Привіт, – видихаю я, – дякую, що прийшла.

– Привіт, – Оксана посміхається. – Це була неочікувана пропозиція. Чесно кажучи я вперше в клубі…

– Серйозно? – не повірив я.

– Чому тебе це дивує? – говорить вона, а я просто тану від її голосу. Точно відьма. Зачарувала.

– Мені здавалося вся молодь тут буває.

– Як бачиш не вся. Може, хоч пригостиш чимось? – дівчина схоже нервує.

– Звісно, вибач, – беру її за руку та веду до бару.

Ромка бачить нас здалеку, посміхається, але раптом його обличчя стає похмурим, в очах спалахує ненависть… Що це в біса робиться? Він її знає?

– Ромко, це Оксана. Оксано – це мій друг Рома. – знайомлю їх, та знову помічаю крижаний погляд друга.

Оксана теж напружена, але ввічливо киває та посміхається.

– Що ти будеш пити? – питаю у дівчини.

– Лате, – відповідає вона.

Дивуюся, але замовляю для неї напій.

Поки готується напій вона вибачається та на декілька хвилин йде припудрити носика.

Скориставшись цим Ромка питає:

– Друже, де ти з неї познайомився? Тільки чесно! Це питання життя та смерті!

Ромка дивився на мене прискіпливо. Не пам’ятаю його таким. І яка муха його вкусила?

– На доставці, – зітхнувши відповів я. – Сьогодні вона замовляла обід. А я просто залишив свої контакти. Не знаю чому. Захотілося.

– Свій до свого, – тихо промовив Ромка, ніби сам собі, але я почув, хоч й не зрозумів…

– Що ти маєш на увазі?

– Нічого. Будь з нею обережний. І взагалі це так не схоже на тебе, щоб ти покликав дівчину, яку вперше бачиш. Сам казав – «ніяких дівчат».

– Вона якась особлива. І мені здається, що…, – я замовк, підбираючи слова, – добре, проїхали. А чому ти казав, що це питання життя та смерті? Ти її знаєш?

– Ні, вперше бачу. Але я знаю таких як вона. Просто будь обережний.

– Ну добре.

– Ось й молодець, – Ромка через силу посміхнувся.  – Я танцювати. Наздоганяй.

Я кивнув. Дивний він якийсь. Сам жодної спідниці не пропускає, а тут така заявка. Я зробив ковток віскі.