2. Іван

Я нарешті розвіз всі замовлення на сьогодні. Моя зміна закінчилася. Пора в клуб. Давно не відривався. Останнім часом приходжу додому весь розбитий. Робота неважка – їзда на електросамокаті навіть доставляє мені задоволення. І головне: зручний графік, який можна поєднувати з навчанням в універі. Але останнім часом просто вичавлює всі сили.

– Алло, Ромко? – набрав я кращого друга. – Сьогодні в «Пантері», як й домовлялися?

– Привіт, Вано! Так, о восьмій, – я зморщився. Знову він мене на грузинський манер назвав. Лише йому й дозволяю так ім’я своє вимовляти. Дружимо ще зі школи.

– Я вже не можу дочекатися. Важкий день та й загалом тиждень напружений був…

– Тобі треба дівчину завести, – знову завів свою платівку Рома. Він знатний Ромео на нашому курсі. Скільком дівчатам встиг серця розбити, я вже збився рахувати.

– Та ну, де я на це візьму час? Сама робота та навчання. Останній курс. Диплом на носі. Я й так нічого не встигаю. Вибачай, але не до кохання мені зараз.

– Який ти правильний, аж нудить, – засміявся Ромка. – Я ж не до РАГСу тебе кличу. А просто приємно провести час пропоную. З красунею. Розслабитися, получити задоволення…

– Е ні. Я краще схожу в зал та в сауну, там й розслаблюсь, й получу задоволення. Тож, ніяких дівчат. Тільки ми, тільки парочка коктейлів та гарна музика.

– Ну добре-добре, вовк-одиночко, – здався нарешті Ромка. – Зустрінемося за дві години. Бувай.

Дівчину завести. Скажіть теж. Та хіба я не пробував? Але з цього мало що виходить. Але ж де знайти ту, що справді буде до душі? Ті, з ким я зустрічався, прагнуть лише щоб про них дбали. Забуваючи, що я теж людина і маю почуття.

Але сьогодні я зробив те, чого ніколи раніше не робив. Я залишив дівчині, що замовляла суші, особистий номер. Просто написав його в повідомленні про доставку. Сам не знаю чому. Захотілося. У неї виразні очі, глибокі, зелені. Щось є, що приваблює та манить. Чари чи що?

Скажи я про це Ромці, буде іржати наче кінь. Він не вірить в кохання. Та кепкує з мене. Ще й вовком називає час від часу. А я й справді іноді почуваю себе саме так. Я дійсно по життю одинак. У мене мало друзів. Батьків не пам’ятаю, виховувала мене бабуся. Та й її вже три роки немає серед живих. Ромка чи не єдиний, кому я довіряю. А поруч з собою хочу бачити лише ту, хто прийме мене таким, яким є. Так мене вчила бабуся. Можливо, це трохи старомодно. Але вже як є.

Вдома я швидко приймаю душ, вдягаю чисту футболку, джинси та светр. Та йду на кухню. Вдома майже порожньо. Звик їсти десь по дорозі чи на роботі. Треба хоч поповнити запаси продуктів.

– Миш повісився, – хмуро буркнув я, витягуючи з холодильника невеличкий шматок сиру та ковбаси.

Роблю гарячий бутерброд та каву. Ех, може хоч в клубі вдасться щось поїсти?