Глава 34 два письменника(фінал)

Головний герой від шоку хапається за голову й падає на коліна.

(Думки Девіда): «Мої судини вперлися так, ніби всесвіт закінчився, а далі йде невидима стіна. Проаналізувавши кожен край, виявилося: мій світ має форму закритої книги. Це може свідчити лише про одне — я не справжній, мене та цей світ вигадав хтось інший. Не допущу, щоб ця хвора фантазія продовжувала писатись, не дозволю цього! Доведеться заради цього знищити саму книгу. Мені дуже страшно, але водночас неймовірно цікаво поговорити з тим, хто створив мене. Я не збираюся миритися з тим фактом, що мене створив незрозуміло хто, і просто йти дорогою, яку мені пишуть. Єдине запитання — як знищити книжку? Як мені вибратися, адже потрібно відв'язатися від тексту, проте не факт, що я виживу після цього. Є ідея, однак вона настільки ризикована... тут пан або пропал».

Кіра підходить до Шинобу.

— Агов, що з тобою? Ти буквально секунду назад був готовий мене вбити. — Він тицяє в нього пальцем. — Гей, ти не можеш просто так випасти з битви!

Тут Кенсей із пустим поглядом підводиться, навіть не дивлячись на Кіру. Він заніс меч над головою, встромив його в землю, покрив лезо та своє тіло полум'ям.

— У цій історії я поставлю крапку, — викрикнув герой.

Бірюзові судини почали ледь помітно тягнутися до полум'я, хапаючи за собою всю матір всесвіту. Щоб стерти книгу, Девід вирішив за допомогою судин притягнути весь Всесвіт до вогню, щоб знищити його раз і назавжди.

— Що це ти робиш?! — заволав Кіра.

Тут уже підходить Стилус.

— Ти пообіцяв не втручатися в битву. Нащо ти прийшов?

— Хіба не очевидно? Битва вже закінчилась, а її фінал — знищення всього, — сказав альбінос.

— Цей придурок вирішив стерти все! Навіщо?!

— Я знаю все, окрім того, що відбувається в голові іншого. Навіть якщо мені захочеться зупинити його, в мене нічого не вийде. Нам залишається тільки змиритися з тим, що він зітре нас. До нього вже не достукатись — схоже на те, що йому вдалося дізнатися те, що не відомо навіть мені, і ця інформація змусила діяти саме так.

— Ти розумієш, як це звучить? Як Бог Знань може не знати щось про цей світ? Невже ти не можеш побачити те, що й він, крізь ці судини?

— Ні, побачити те, що й Девід, я теж не здатен.

— А-а-а, чорт!

Кіра, відмовляючись приймати свою участь, почав атакувати Шинобу, намагаючись хоч щось зробити, але кожну атаку стирало біле полум'я. Земля в Потойбіччі тріснула — це буквально єдине, що ще залишалося. Проте через мить ні Кіри, ні Стилуса, ні самого Потойбіччя не стало. Залишився лише сам Девід, який почав повільно стирати сам себе.

— Була не була, — мовив головний герой.

Пройшов деякий час. Шинобу відкриває очі, дивиться на себе і розуміє, що тепер його образ — це блідо-бірюзове світло у формі людини, з якого іноді виходили язики полум'я та хвилі, схоже на те як поверхні зірок.

Після огляду свого нового тіла він озирнувся і побачив безкрайній темний простір, який заповнювало фіолетове світло, схоже на північне сяйво. Посеред цього простору була підлога, здавалося, зроблена з білої плитки. Перед Девідом стояв стіл, а по боках левітували дерев'яні полички з книгами. Проте героя здивувало те, що він стояв на пустій полиці, а не на робочому столі.

На підлозі сидів чоловік української зовнішності років 30, одягнений у футболку-поло та брюки, із зачіскою «гроп», який від злості сидів на колінах і бив по підлозі. Він подивився на нашого героя.

— Моє творіння збунтувалось.

Після цих слів над героєм матеріалізувалося перо, яке намагалося щось зробити, проте це щось не спрацювало — Девід просто стер пір'їну, що вивело чоловіка із себе.

— Як тобі вдалося відбити мою атаку?! Я — автор! Вище створіння, джерело всього, архітектор всіх філософій, вимірів, створінь! Я джерело та кінець водночас, я той, хто здатен створювати все з нічого, той, хто дозволяє та забороняє чомусь існувати. І ти являєшся моїм творінням! Це неможливо, щоб моя сила на тебе не діяла. Добре, спробую ще раз тебе прив'язати до тексту та стерти.

Біля героя з'явилися десятки пір'їн, проте він знову їх просто стер.

— Від'язуючись від тексту, мені довелося пережити стирання самого себе, через що я став «незрозуміло чим» — по мені вже неможливо сказати точно, чи я існую, чи ні. Через що ти і не можеш застосувати на мені хоч якусь концепцію, тому для мене не потрібен твій дозвіл — існувати чи не існувати. Я поза межами сили і всього цього. Чому ж ти дивуєшся моїй силі, коли сам мені її дав?

— Що ти верзеш? Таку силу я тобі не прописував!

— Це як так?

— Схоже, доведеться тобі пояснити. Думаю, ти помітив, що коли вийшов, то був на полиці, а не на столі. Це тому, що ця книга була моїм експериментом. Мені було цікаво: що якщо дати історії можливість писати саму себе? Тому я дав для неї фундамент у вигляді богів, коли всі вони були написані, оживив їх — і закрив книгу. Мене розривало від інтересу, наскільки крутою вийде історія, але я й подумати не міг, що вона знищить сама себе, чорт забирай! Та найгірше те, що дефект цього експерименту я виправити не здатен.

Чоловік важко видихнув.

— Добре, живи тут, будеш зі мною.

Чоловік обернувся, але за його спиною світло стало більшим — як виявилося, Девід збільшився до розмірів автора. Той здивувався такому, а Шинобу мовив:

— Я б міг спокійно тебе стерти і забути, проте розумію, що це ні до чого не приведе. Тому в мене є пропозиція. Давай разом писати! Я також письменник, через що пропоную дружнє змагання — хто з нас буде писати цікавіші історії?

Він простягнув руку автору. Той задумався і потиснув нашому герою долоню.

— Згоден, будемо писати разом. Буду давати тобі блокноти та ручки.

— Дякую.

— В мене питання: як ти не стер мою руку? По ідеї, від одного дотику до тебе вона мала зникнути.

— Бо я це можу контролювати.

Через довгий час... Так взагалі можна казати в абсолютній пустоті?

Автор підходить до Шинобу.